Пошук навчальних матеріалів по назві і опису в нашій базі:

1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927)




429.55 Kb.
Назва1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927)
Сторінка1/3
Дата конвертації16.02.2013
Розмір429.55 Kb.
ТипДокументы
  1   2   3
1 березня

-115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка

-125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця

-85 років тому (1927) війшла в світ газета "Вечірній Київ"

2 березня

- 130 років від дня народження А.Ю.Тесленка (1882-1911), українського письменника

- 130 років від дня народження М.К.Козоріса (1882-1937), українського письменника

- 125 років від дня народження М.П. Сєверова (1887-1957), українського й грузинського архітектора

- 120 років від дня народження Є.О.Татаринова (1892-1950), українського патофізіолога

- 90 років від дня народження Ю.П.Лащука (1922), українського мистецтвознавця

3 березня

- 150 років від дня народження О.М.Бекетова (1862-1941), українського архітектора й педагога

- 85 років від дня народження Роми Прийми-Богачевської (1927), української балерини й балетмейстера

- 145 років від дня народження Федота Андрійовича Кудринського(1867-1933), українського й російського історика, етнографа, фольклориста, літературознавця, письменника

4 березня

- 70 років від дня народження В.М.Прядки (1942), українського скульптора-монументаліста

- 160 років із дня смерті М.В.Гоголя (1809-1852), російського та українського письменника

- 130 років від дня народження Семена Юлійовича Семковського(Бронштейна)(1882-1937), українського філософа,соціолога

5 березня

- 185 років від дня народження Л.І.Глібова (1827-1893), українського поета, байкаря, журналіста

- 100 років від дня народження І.Ю.Журавської (1912), українського літературознавця

- 145 років від дня народження Густава Вольдемаровича Брілінга (1867-після 1940), історика, мистецтвознавця і директора Вінницького народного музею

- 145 років від дня народження Олександра Олексійовича Абражанова (1867-1930), українського лікаря-хірурга

6 березня

- 185 років від дня народження П.М.Бігдаш-Бігдашева (1877-1946), українського й російського хормейстера, педагога

- 80 років від дня народження В.П.Третякової (1932), української бандуристки

- 195 років від дня народження Родеріка Августіна Брауна (1817-після 1861), польского й українського скрипаля, композитора і диригента

- 15 років тому (1997) засновано Асоціацію українських письменників (АУП)

7 березня

- 125 років від дня народження О.С. Соловйова (1887-1973), українського композитора, диригента, педагога

- 80 років від дня народження В.А.Дахна (1932), українського режисера, художника-мультиплікатора, кінорежисера

8 березня

- Міжнародний жіночий день

Його було встановлено в 1910 році на другій міжнародній конференції соціалістів за пропозицією Клари Цеткін , як день міжнародної солідарності трудящих жінок в боротьбі за рівноправність з чоловіками.

У Росії міжнародний жіночий день 8 - ого березня уперше відзначено в 1913 році в Петербурзі під лозунгом боротьби за економічну й політичну рівноправність жінок з чоловіками.

Зараз День 8-ого березня ми відзначаємо як свято радості і весни, забувши про історію його виникнення.

- 105 років від дня народження М.Б.Уманського (1907-1948), українського художника театру й кіно

- 90 років від дня народження М.С.Канюки (1922), українського письменника

- 125 років від народження Антіна Чернецького (1887-1963), українського громадсько-політичного діяча у Галичині, журналіста

9 березня

- День національної культури. Шевченків день

- 150 років від дня народження М.К.Пимоненка (1862-1912), українського живописця

- 120 років від дня народження С.Х.Чавдарова (1892-1962), українського вченого й педагога

- 90 років від дня народження Н.Л.Калениченко (1922), українського літературознавця

- Народився Т.Г.Шевченко (1814-1861), український поет, художник, мислитель

10 березня

- 225 років від дня народження У.Я.Кармалюка (Кармелюка) (1787- 1835), українського народного героя, керівника боротьби селян Поділля проти кріпацтва в 1-й пол. XIX ст.

11 березня

- День землевпорядника

- 90 років від дня народження Б.Л.Яровинського (1922), українського композитора

- 70 років від дня народження В.Ф.Отченашка (1942), українського архітектора

12 березня

- 130 років від дня народження І.Л.Сагатовського (1882-1951), українського актора, режисера й театрального діяча

- 125 років від дня народження П.М.Пелеха (1887-1961), українського психолога

- 110 років від дня народження Г.М.Ільченка (1902-1975), українського кобзаря

13 березня

- 125 років від дня народження Б.П.Левитського (Левицького) (1887-1937), українського композитора, педагога

- 115 років від дня народження О.В.Топачевського (1897-1975), українського ботаніка й гідробіолога

- 105 років від дня народження В.Д.Нефеліна (1907-1968), українського письменника

- 85 років із дня смерті Дніпрової Чайки (Л.О.Василевська) (1861- 1927), української письменниці

- 105 років від дня народження Василя Даниловича (1907-1968), українського письменника

14 березня

- 120 років від дня народження А.М.Смереки (1892-1981), української актриси

- 85 років від дня народження В.В.Чепелика (1927), українського історика архітектури

В історії українського архітектурознавства Вікторові Васильовичу Чепелику належить особливе місце. Ще змолоду він поставив перед собою високу мету і все подальше життя присвятив її досягненню. Вчений розкрив людству багатство національної архітектури кінця XIX — першої третини XX ст., назвавши її разом із колегами українським архітектурним модерном (УАМ).

Набувши широкого стильового розгалуження у багатьох країнах світу, модерн не міг не захопити українського терену. Основою вітчизняного архітектурного модерну була звичайна українська хата. Першим її використав український поміщик Григорій Галаган, коли замовив архітекторові Червинському будинок для гостей у своїй садибі. Найприкметніші риси цього стилю — наявність у будинку башти й шестикутних дверей та вікон.

Те, що у вітчизняній історико-архітектурній науці існувала доба УАМ, тривалий час не тільки замовчувалося, а й перебувало під завісою політичної заборони. Спадщина УАМ, на жаль, збереглася дуже неповно. Сталося це через революції та війни, тоталітарний екстремізм, а найбільше — через низький, мало не дикунський рівень свідомості й культури населення. Але також й з вини професіоналів, які замість того, щоб формувати громадську думку, як це робиться у цивілізованих країнах, виявили чи то страх перед владою, чи то про байдужість. Так, у Харкові втрачено низку будівель залізничного призначення, у Києві 1918 р. знищено первісток УАМ — дім Щітківських й чимало інших споруд. Цей жахливий мартиролог містить багато позицій... Він є свідченням ставлення тодішніх "господарів" до мистецької спадщини предків. Ще у дореволюційний час широкому загалу здеградованого суспільства УАМ уявлявся в кращому випадку явищем надто романтичним, такою собі забаганкою багатих замовників архітекторам. У шовіністично налаштованих кіл УАМ викликав шалену лють, бо трактувався як прояв мазепинства, що мав аналогом розвиток української літератури або ж використання української мови в громадських місцях. Вогонь критики було скеровано саме на митців-художників, архітекторів, які творили національний стиль.

Знищити УАМ остаточно не спромігся навіть сталінський неокласицизм. Етап відродження УАМ особливо яскраво виявився з 1936 по 1941 рр. Тоді при панівній раціоналістичній тенденції знову звернулися до розробки традицій народної архітектури. Найбільш визначною пам'яткою народно-стильової архітектури 30-х років є будинок Меморіального музею Т.Г.Шевченка в Каневі, споруджений за проектом В. Кричевського та П.Костирка.

У Києві тоді зародився необароковий напрям місцевої архітектури. Він проявився у великому комплексі будинків Лісотехнічної та Сільськогосподарської академій, особливо в оригінальній споруді залізничного вокзалу (архітектор О.Вербицький), де впадає в око примхливе поєднання форм необароко, модерну та раціоналізму. У стилі українського модерну побудовані водолікарня у Миргороді, банк "Днестр" у Львові, будинок Полтавського губернського земства, чимало сільських шкіл, садиб, міських маєтків української буржуазії XIX ст.

Шлях УАМ не був простим. Але залишались гідність народної теми, бажання переосмислити цінності реалістичного світосприйняття, позначеного рисами самобутності. І це — найбільш значне в УАМ, що рятує його від забуття й викликає до подальшого розвитку.

На жаль, відповідно до чи не найгіршої риси національної ментальності — надмірного критицизму всього свого — УАМ здебільшого анігілювався і в загальнодоступній, і в професійній пресі. Лише в 1970-ті роки з великими труднощами у публікаціях В.Чепелика, В.Ханка, Г.Лебедєва з'являються судження щодо його цінності. До справжнього ж висвітлення цього стилю дозволили наблизитись лише зміни у суспільному житті 1980—1990-х рр.

Віктор Чепелик народився у Києві в сім'ї з давніми художньо-ремісничими традиціями, що сягають майже 400 років. Навчання у сьомому класі середньої школи перервала війна. Працював учнем маляра, а потім малярем на ремонті будівель. З 1944 по 1948 рр. навчався в Київському технікумі цивільного будівництва, на архітектурному відділенні; закінчив його з відзнакою. Його викладачами були: С.Барзилович, М.Іванюк, Я.Сичевський, про яких він з вдячністю згадував усе життя, як і про своїх наставників у Київському інженерно-будівельному інституті (нині — Київський національний університет будівництва і архітектури): М.Сєверова, В.Леонтовича, Ю.Асєєва, В.Онащенка та ін. Ще в студентські роки виконав низку дослідницьких робіт, з-поміж них — "Розвиток української архітектури в XVI—XVIII ст.". Під час навчання на архітектурному відділенні у будівельному технікумі, а згодом в інституті, В.Чепелик розпочав пошук матеріалів, що враховують своєрідність саме української архітектури. Упродовж півстоліття йому вдалося зібрати те, що висвітлює майже невідомий пласт нашої культури. Відшукав відомості про знищені зразки УАМ початку XX ст; боровся за збереження того, що не встигли зруйнувати. Був організатором і редактором студентського "Архитектурного журнала".

По закінченні інституту (1954) навчався в аспірантурі (1954—1957) при кафедрі архітектурного проектування КІБІ під керівництвом професора Я.Штейнберга, працюючи водночас у проектних організаціях міста. З 1957 р. викладав на архітектурному факультеті КІБІ. У 1964 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Архитектурно-планировочнне решения жилих домов для одиноких и малосемейных". Того ж року був на громадських засадах заступником декана кафедри архітектурного проектування. Посада заступника декана вкрай ускладнювала життя, оскільки не залишала часу для наукової роботи. 1972 р. під час реорганізації В.Чепелик перейшов працювати на кафедру основ архітектури. Водночас активно збирав матеріал про творчість видатних митців вітчизняної архітектури.

Упродовж майже всього життя займався малюнком й акварельним живописом, напрацювавши близько 1000 робіт на історичні, пейзажні та архітектурні теми, хоча майже не виставляв їх, бо не прагнув популярності. Після вивільнення з деканатської, за власним висловлюванням, "каторги" обійняв посаду завідувача кафедри малюнка й живопису. По п'яти роках невдалих спроб наблизити навчальний процес до потреб більш високої художньої підготовки майбутніх архітекторів (цьому завадив опір з боку консервативно налаштованих викладачів) повернувся на кафедру основ архітектури. Не зацікавили Віктора Васильовича і заманливі пропозиції зайняти посаду керівника художнього вищого навчального закладу в Харкові чи у Львові, і навіть директора НДІТІАМ у Києві. Душа ж прагла повного занурення в царину улюбленої історії архітектури й донесення її до своїх вихованців.

В.Чепелику прикро було від того, що не лише студенти, а й викладачі відали мало не все про парфенони та пантеони і не знали майже нічого про українське зодчество з його розмаїттям по землях України: Поділлю, Волині, Буковині, Галичини, Сіверщини, Таврії... І мало хто замислювався над тим, що Україна є географічним центром-осередком Європи, позначеним міжнародним знаком. Не відчували гідності від визнання світом нашої споконвічної приналежності до родини народів середземноморської культури. Лише з останньої третини XIX — початку XX ст. в нашому краї врешті-решт зарясніли оригінальні споруди й ансамблі самобутнього стилю українського модерну, що привернули увагу закордонних митців з архітектури. Цей стиль набув поширення і на землях поза Україною, де масово проживали етнічні українці-поселенці. Передовсім — на Кубані, заселеній нащадками українських козаків. Стиль українського модерну став окрасою не лише житлових будинків, а й громадських і навіть промислових споруд. Проте реакційна щодо національної творчості царська влада чинила тому опір. А за часів тоталітаризму під вигаданим гаслом боротьби з "буржуазним націоналізмом" навіть масово руйнували капітально зведені в художньо оригінальних формах українського модерну будівлі. Або ж їх "реконструювали" у такий спосіб, що від цього стилю і сліду не лишалося.

Віктор Васильович, відчувши трагічність втрат цих неоціненних національних набутків, пройнявся благородною метою увічнити унікальні витвори зодчества. Ця тяжка й складна робота до того ж таїла в собі і політичний ризик. Він об'їздив, а то й пішки "проміряв" ті місцевості України, де були колись зведені споруди в стилі українського модерну і де збереглися хоча б їхні руїни. Створене В.Чепеликом — не тільки пізнавальне, художньо-споглядальне, а й має практичне майбутнє, оскільки на його основі існує реальна можливість відтворювати споруди в стилі архітектурного модерну.

Проголошення самостійності України сприяло висвітленню у пресі маловідомих сторінок української історії та культури. На початку 1990-х вийшли друком цикл нарисів В.Чепелика "Пам'ятки архітектури українського модерну" та цикл статей "Український стиль в архітектурі шкіл". Він — автор монографій "Етнографія Києва і Київщини" (1986) та "Зодчі Середньовіччя і Нового часу (VI—XIX ст.)" (1991).

Невдовзі вчений був обраний дійсним членом Української академії архітектури (1993), почесним доктором НДІТІАМ (1996).

Кілька поколінь випускників Київського інженерно-будівельного інституту пройшли школу професора Чепелика. Його віртуозні лекції з історії світової архітектури й мистецтва дозволили їм оволодіти усіма таємницями архітектурної композиції. Він став легендою архітектурного факультету. Студенти намагалися підробитися під його малювальну техніку, копіювали його мовні інтонації й навіть манеру рухатись. Пропустити лекцію Віктора Васильовича вважали за поганий смак.

Батьківську справу продовжила дочка. Оксана Вікторівна Чепелик — кандидат архітектури, автор дисертації "Національні аспекти теорії архітектури (на прикладі України)".

Без посилань на дослідження В.Чепелика вже багато років не обходиться жодна студія з історії архітектури України. Так, зокрема, при складанні "Історії української архітектури" (К., 2003) опрацьовано і використано 7 його робіт.

Він опублікував близько 180 статей у різних періодичних виданнях, але монографію видати не встиг. Зробила це дружина, на той час вже удова,—Зоя Василівна Мойсеєнко-Чепелик, заслужений архітектор України, доктор архітектури, професор Академії образотворчого мистецтва та архітектури, презентувавши читачеві багатющий творчий доробок. Укладена нею за розрізненими фрагментами монографія містить окремі наукові есе В.Чепелика, де висвітлюється той чи інший бік УАМ, зберігає авторську стилістику тексту, супроводжується малюнками й світлинами її чоловіка. До неї, зокрема, уміщено малюнки знищених у 20—50-х роках XX ст. пам'яток УАМ. В.Чепелик дослідив також як явище культури свого народу зразки УАМ в декоративно-ужитковому мистецтві, зробивши з них креслення й замальовки.

Видана посмертно книга — лебедина пісня великого вченого, праця всього його життя — стала не лише вельми необхідним посібником для майбутніх архітекторів, вона — цінний подарунок усім, кому не байдужа історія культури рідного народу.

Віктор Васильович був справжнім Учителем, спілкування з яким наповнювало впевненістю у вагомості й освіжаючій силі творчої розумової роботи. Своїм майже мессіанським служінням історичній науці й архітектурній освіті він зажив заслуженої слави непересічної особистості. В.Чепелик запам'ятався сучасникам як доброчинна людина: на добро він був налаштований щоденно, і без будь-якої афектації. Мета його творчого подвижництва завжди націлювалась на служіння людям, Батьківщині.

- 70 років від дня народження Л.І.Андрієвського (1942), українського графіка, живописця, журналіста

- 275 років від дня нарождення Арсенія Коцака (1737-1800), українського церковно-освітнього діяча, письменника, педагога, доктора богослов'я

- 115 років від дня народження Василя Івановича Атаманюка (1897-1940,за ін.даними 1937), українського письменника

- 140 років від дня народження О.Х.Новаківського (1872-1935), українського живописця

До дня народження О.Х.Новаківського (1872-1935)

Олекса Новаківський - то ціла епоха в українському малярстві кінця ХІХ - початку XX століття. Творчість художника являє собою літопис буднів, своєрідне дзеркало життя західно-українського суспільства. За свідченнями його сучасників, він належав до тих художників, які не люблять працювати у тиші своїх майстерень, віддалені від реальності, замкнені у власному світі. О.Новаківський був справжнім народним художником і йому випало творити так, щоб пробуджувати у виснажених важкою недолею земляків-галичан високий дух українства.

Його ім'я добре відоме в Польщі, де він навчався, робив перші кроки у малярстві й утверджувався як художник. Роботи О.Новаківського зберігаються далеко за межами України, у приватних колекціях. Привезені українськими емігрантами, вони презентують глибоко філософське за змістом, самобутнє за колоритом, ліричне за настроєвістю і реалістичне за суттю малярство. Чимало з його творів дбайливо зберігається у родинах галицьких інтелігентів - сучасників майстра - і передаються у спадок з покоління у покоління. Проте вони, на жаль, недоступні для шанувальників мистецтва.

Мусимо констатувати, що творча постать Новаківського упродовж довгих десятиліть існувала на поверхні нашої суспільної свідомості, як айсберг, - лише частиною свого справжнього духовно-творчого масштабу. І спричинилися до того, з одного боку, наші сумнозвісні суспільні чинники: бо вже сама небуденна, яскрава індивідуальність цього художника, складний світ його малярських видінь ніяк не давали втиснути себе у рамки соціокультурного стереотипу, що був силоміць нав'язаний нашому народові.

У сталінський період ім'я Олекси Новаківського взагалі замовчувалося, а коли в наступні роки митцеві врешті-решт було "дозволено" стати класиком, то згадувалося лише у помітно здеформованому, обкроєному вигляді. Під суворою забороною опинився і ряд важливих тем та фактів з його творчої біографії: довголітні стосунки із митрополитом А.Шептицьким, контакти з такими видатними сучасниками, як М.Вороний, родиною Барвінських, Колесс, Малицьких, Морачевських та багатьма іншими. Сюди відноситься також розгляд досі замовчуваних або маловідомих мотивів у творчості художника, - його праця над темою визвольних змагань УСС ("Стрілецька Мадонна", "Ангел Смерті", проекти гербового знаку УСС, нариси до композиції "За волю"), твори релігійної тематики ("Серце Ісуса", "Срібна Мадонна", "Мати Милосердя", ескізи саркофагу для праху Йоса-фата Кунцевича та ін.).

Принципово важливим є питання сучасної інтерпретації творчості О.Новаківського, адже малярство його, навіть на рівні найбільш знаних творів, все ще залишається сьогодні не до кінця "прочитаним", недооціненим у своїй духовно-змістовій глибині.

Олекса Харлампійович Новаківський народився у с.Слободо-Ободівці Ольгопільського повіту Кам'янець-Подільської губернії (тепер с.Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області) в сім'ї лісника. Живопису майбутній митець спершу вчився в одній з приватних шкіл м. Одеси, а згодом - у Краківській художній академії (1892-1900). Краків, що був тоді центром духовно-творчих шукань "молодої Польщі", став для О.Новаківського тим сприятливим грунтом, що якнайкраще відповідав душі українця, з його незаспокоєними суспільними сподіваннями та ностальгією. Краківське творче середовище сформувало його як митця, котрим рухала незборима віра у високу місію мистецтва, майже релігійне ставлення до творчості.

О.Х.Новаківський пройшов шлях від естетики імпресіонізму до символіко-експресивної форми, де реалізував себе як художник глибоких почуттів, майстер колориту, автор філософських полотен.

Вже у ранній період творчості (т. зв. "могилянський", 1900-1913) художник створив значну кількість полотен, що засвідчили появу в українському образотворчому мистецтві визначного живописця, майстра високої культури. Один із кращих його творів - пейзаж "Весна в Могилі" (1911), в якому з надзвичайною правдивістю митець передав стан весняного пробудження природи.

Перші портрети і автопортрети О.Новаківського - це, власне, глибокі студії, спрямовані на пізнання суті людського характеру, його складного внутрішнього змісту. Вони, зазвичай, підкреслено експресивні, напружені, побудовані на кольорових контрастах, які, у поєднанні зі сміливою, широкою манерою письма, надають портретним образам митця виразного монументального звучання ("Автопортрет з дружиною", "Автопортрет", "Втрачені надії"", "Вишивальниці", "Коляда", "Моя муза" та ін.). Особливо вирізняється з-поміж інших "Автопортрет" - чи не найкращий твір цього жанрового різновиду не лише в українському, а й у світовому портретному мистецтві. Художник зобразив себе укрупненим планом, у досить незвичайному ракурсі: різкий поворот голови вліво, уважний, гострий, всепро-никливий погляд, у якому відчуваються неабияка сила волі, мужність, глибокий розум. Автопортретові властива виняткова експресія у передачі виразу обличчя, глибокий психологізм, дещо узагальнена, енергійна ліпка форми. Насичений колорит лілувато-коричневих тонів, а також вільний широкий мазок надають полотну неспокійного, навіть драматичного звучання.

Справжнім шедевром серед згаданих творів є композиція "Втрачені надії". Художник зобразив себе і свою дружину в найтрагічніший момент життя - над домовиною померлої дитини. Обличчя вбитої горем жінки ми не бачимо; схиливши голову на плече чоловіка, вона гірко плаче. В глибокій зажурі, підперши голову рукою, сидить і сам художник.

Хто знає, як склався б подальший творчий шлях О.Х.Новаківського, якби не його знайомство з митрополитом А.Шептицьким, який у 1911 р. відвідав експозицію Виставки Польського Товариства прихильників красних мистецтв у Кракові, де О.Новаківський з великим успіхом дебютував своїми творами (сто полотен). В його особі доля подарувала початкуючому художнику щедрого мецената і мудрого вчителя, який не тільки підтримав матеріально, а й справив вплив на формування свідомості митця.

Скориставшись запрошенням митрополита, О.Новаківський з 1913 р. жив та працював в Україні. Для нього Львівський період творчості (1913- 1935) став найпліднішим. У доробку митця з'явився ряд монументальних, масштабних за думкою образів суспільно-патріотичного та філософського звучання, полотен, які на правах шедеврів увійшли до золотого фонду українського національного образотворчого мистецтва. Тоді ж остаточно викристалізувався його неповторний оригінальний живописний стиль як українського національного майстра. І сприяли тому безпосередні контакти з рідною культурою та мистецтвом, від яких він раніше був відірваний, серйозне вивчення історії України, усної народної поезії, знайомство з творчістю українських середньовічних майстрів та зразками національного образотворчого фольклору. Все це у поєднанні з попередніми здобутками митця, які базувалися на засвоєнні класичної спадщини та досягненнях новітнього європейського мистецтва, і спричинило появу того, що ми сьогодні називаємо феноменом О.Х.Новаківського.

Приділяючи все більшу увагу формі, живописець ніби "оголює" її, вдаючись навіть до певної деформації зображеного. Мазок художника стає більш вільним і експресивним, композиція вкрай лаконічною. Картини набувають характеру монументальних.

О.Х.Новаківський - художник-інтуїтивіст, схильний до візіонерського мислення. Часи творіння для нього були свого роду містичним дійством, під час якого не просто фіксувалося бачене, а з елементів чуттєвої реальності синтезувалася інша, духовна, суть світу. Кожен образ Новаківський народжував у стані крайнього напруження духовних і фізичних сил, прагнучи, щоб його образи промінились сакральним натхненням, щоб очищали і піднімали людину над станом буденної свідомості.

Принциповою особливістю творчого мислення Новаківського, що споріднює його з естетикою символізму, є міфологізація реальності. Він, як правило, трансформує дійсність в ідеальні, іншомовні образи, які черпає з української народної міфології ("Дзвінка", "Довбуш", "Русалка"), з грецького епосу ("Леда") або із євангельської чи старозавітної історії ("Мойсей", "Мати Милосердя", "Благовіщення", "Українська Мадонна"). Іншим разом художник вдається до монументальних алегорій ("Пробудження", "Повінь", панно "Виховання", "Наука", "Мистецтво") або просто міфологізує історичне минуле народу, представляючи його в ідеальних, романтизованих постатях, коли йдеться про те, щоб втілити в них ідеал сили і державної волі свого народу ("Ярослав Осмомисл", "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва"). У цих, ідеальних, на перший погляд, далеких від реальності образах О.Новаківський виразив умонастрої сучасного йому галицького суспільства.

Символічне, міфологізоване мислення було для художника своєрідним "вікном у безконечність", дозволяло йому охопити широке коло масштабних за думкою тем суспільно-патріотичного і філософського звучання. Це, передусім, великі візії народного буття ("Юр. Поема світової війни", "Повінь", "Ангел смерті") та національного відродження ("Пробудження", "Стрілецька Мадонна", "Мати Милосердя"), ідеали гордо нескореного духа нації ("Ярослав Осмомисл", "Довбуш - володар гір"), образи представників її інтелектуальної еліти ("Князь Церкви", "Мойсей", "Портрет О.Бар-вінського", "Портрет посла Д.Левицького"). Мислення міфо-поетичними образами зближує поетику О.Новаківського із творчістю таких його видатних сучасників в українській літературі, як пізній І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський.

Цікаво, що навіть натюрморти в інтерпретації Новаківського набувають символічного звучання: соковиті, напоєні світлом і барвами життя мотиви квітів та овочів у них нерідко укладені у центричні монументальні композиції, що звучать як гімн красі й повноті життя ("Багатство України", "Хризантеми", "Азалія", "Квіти", "Натюрморт" та ін.).

У всьому українському живописі кінця XIX - початку XX ст. не було митця, крім О.О.Мурашка, який міг би зрівнятися з О.Х.Новаківським у майстерності колористичного вирішення живописних полотен. Палітра його настільки багата й насичена дзвінкими кольоровими сполученнями, що живопис мимоволі асоціюється з музикою.

"В кожному своєму творові, - наголошував сам художник, - стараюся шукати музики... Під час малювання чую цілі симфонії. Тоді хотів би я віддати свої візії в милозвучних гамах, чистих тонах, в глибокім акорді". "Музикальність" творів О.Новаківського була тією визначальною рисою, що викликала чи не найбільше визнання і захоплення його сучасників. Ось як описує свої враження від його полотен тонкий естет і інтелектуал М.Вороний, котрий у 1926 р. відвідав майстерню художника у Львові: "Новаківського не можна оглядати, його треба слухати... Його динамічні фарби, насичені пристрасною музикою, дзвонять, гойдаються потужними акордами... Він передусім маляр-симфоніст і творить образи-символи...". Образ сільського хлопчика-скрипаля не випадково так часто зустрічається в монументальних, програмних за думкою композиціях Новаківського ("Українська Мадонна", "Стрілецька Мадонна", "Марія" - за мотивами однойменної поеми Т.Шевченка, "Мадонна системи"). Цей образ асоціювався в уяві художника із сокровенними, найкращими порухами душі, а в ширшому сенсі - із найінтимнішими інтонаціями в національній психіці народу.

На своїх полотнах О.Новаківський творив яскраві, повні сили і пристрасті барвні поліфонії, то радісні, мов звуки фанфар, то лагідні, стишені, то наснажені драматичним пафосом. Тут самі засоби малярської мови стають безпосереднім символічним записом духовних станів художника ("Музика квітів. Каштани і бузок", "Ноктюрн", "14 соната "Бетховена", "Коляда", "Музика").

За матеріальної підтримки А.Шептицького у Львові діяла приватна мистецька школа О.Новаківського (1923-1935). Атмосфера творчого ентузіазму, що панувала у цьому закладі, притягувала молодь з усіх куточків України - із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянщини. За понад десятилітній період існування у її стінах навчалися більше 90 учнів, зокрема такі визначні майстри, як Г.Смальський, Р.Сель-ський, С.Гебус-Баранецька. Чимало художників, котрих доля змусила емігрувати, продовжували працювати у стилі Новаківського - Святослав Гординський, Іванка Нижник-Винників.

Діяльність мистецької школи Олекси Новаківського дозволяє розглядати її сьогодні як унікальне явище. Це був не тільки перший в Галичині мистецький заклад із чіткою українською національною орієнтацією, а й активний осередок духовно-мистецького життя, який і в наступні десятиліття мав широкий резонанс у діяннях української культури не тільки в Україні, а й далеко поза її межами - у багатьох країнах Західного світу.

У феноменологію українського духу Олекса Харлампійович Новаківський назавжди вписався як яскрава, титанічна індивідуальність. Його постать заслужено стоїть в одному ряду з такими видатними представниками європейського символізму, як Гоген, Моріс Дені, Оділон Редон, Франц Штук, Врубель.

При всіх ознаках типологічної спорідненості із західноєвропейським символізмом зламу століть О.Новаківський має свої неповторні індивідуальні та національні особливості. Якщо у західноєвропейському символізмі домінують настрої песимізму й містицизму, інколи відвернення від світу, то у Новаківського - прометейський бунт, переможна боротьба волі із драмою людського призначення. У символічних образах він зафіксував свій величавий діалог із життям, сповнений драматичного пафосу, гіркоти і любові.

Своєю творчістю та педагогічною діяльністю митець прагнув підняти український живопис до світових вершин.

Творчість О.X.Новаківського посідає почесне місце серед видатних надбань вітчизняного мистецтва.

Древнє місто Львів свято шанує одного з кращих своїх художників. У 1972 р. тут відкрито музей Олекси Новаківського. Його ім'я носить Львівська дитяча художня школа.

15 березня

- Всесвітній день прав споживачів

- 130 років від дня народження С.Ю.Селековського (1882 - 1937), українського філософа, соціолога, політичного діяча

16 березня

- 95 років від дня народження С.І.Пекара (1917-1985), українського фізика-теоретика

- 90 років від дня народження І.В.Корунця (1922), українського перекладача, літературознавця

- 95 років тому (1917) в Києві було засновано Товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка", першої організації, яка відіграла визначну роль у розвитку українського військового руху

- 80 років від дня народження Альбіни Миколаївни Дерюгіної (1932)українського тренера

- 130 років від дня народження Х.О.Алчевської (1882-1931), української поетеси й педагога, перекладача

Українську літературу кінця XIX - початку XX століть, окрім загальновідомих письменників, репрезентували й чимало обдарованих, менш знаних сьогодні постатей. Без урахування їхньої творчості наше уявлення про літературний процес того періоду було б неповним. До молодих поетів, які. почали писати напередодні першої російської революції 1905-1907 рр., належала й талановита українська письменниця і педагог Христина Олексіївна Алчевська. її творчість відбила настрої та почуття тієї частини демократичної інтелігенції, котра, хоч і була далекою від революційної діяльності, але підносила свій голос на захист пригнобленого народу.

Народилася Христина Алчевська у м.Харкові в сім'ї промисловця. Батько її, Олексій Кирилович, - громадський діяч, людина передових поглядів - брав участь в українських просвітницьких гуртках; мати, Христина Данилівна, була відомою діячкою народної освіти, організатором просвітницької праці серед селянства і робітників. Атмосфера, в якій зростала майбутня поетеса, інтерес і любов її рідних до народного слова, обрядів, звичаїв виховали в ній естетичні смаки, визначили подальший шлях у житті.

Писати дівчинка почала з ранніх літ. У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал "Товариш", в якому упродовж 1892-1894 рр. вміщувала і свої вірші та оповідання. Як і вся передова молодь того часу, Христя захоплювалась творами української, російської, інших слов'янських та західноєвропейських літератур. Завдяки сімейній бібліотеці була обізнана з критичними та філософськими працями В.Бєлінського, М.Чернишевського, М.Добролюбова, Л.Фейєрбаха.

Середню освіту вона здобула у першій Харківській гімназії. Після смерті батька родину утримував брат Христини - відомий співак І.О.Алчевський. Завдяки його матеріальній допомозі дівчина пройшла педагогічну підготовку на учительських курсах у Франції, в Сорбонні (1902). Тут вона захопилась історією визвольної боротьби французького народу, вивчала архівні документи Паризької Комуни.

Незабутнім для молодої Алчевської стало особисте знайомство з українськими письменниками: М.Коцюбинським, Лесею Українкою, В.Стефа-ником, М.Старицьким на урочистому відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві (1903).

Починаючи з 1905 р., Христина Олексіївна працювала викладачем французької мови у середніх та вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж вона написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українськими мовами, в яких відбились настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувались соціальна нерівність й національний гніт. її першу збірку "Туга за сонцем" (1907) позитивно оцінив І.Франко, зауваживши водночас щодо ідейної нечіткості, декларативності деяких віршів.

Літературний шлях письменниці не завжди був рівним. Не раз вона надміру захоплювалась модерністськими течіями. Проте щира любов до народу, шанобливе ставлення до його героїчного минулого, прагнення прислужитися боротьбі за краще майбутнє завжди були провідними у культурно-громадській діяльності й літературній творчості X.Алчевської. У творчості Алчевської чимраз голосніше звучали життєствердні мотиви, відчувалося щире прагнення служити народові, батьківщині. її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: "Хлібороб", "Рідний край", "Громадська думка", "Літературно-науковий вісник" та ін.

Події 1905-1907 рр. стали для Христини Олексіївни поштовхом для творення поезій громадянського пафосу, виразно публіцистичних за стилем. Піднесено привітавши революцію, письменниця згодом тяжко переживала наступ реакції. Тривога і смуток, роздуми про майбутнє опанували нею. Кращі вірші цього періоду - "Воля", "Угорі яро сяють зорі", "Хвиля" та інші - своєрідне звернення до народу, який уособлюється в "людському морі", а Його боротьба уявляється як змагання хвиль з ніччю, як грандіозна буря. В них - надія на духовне розкріпачення людини, на щасливе майбутнє рідного краю.

Підсумком багаторічних пошуків свого місця в ідейній боротьбі, високих злетів духу і гірких розчарувань стали наступні збірки Христі Алчевської "Сонце з-за хмар" (1910) і "Пісня життя" (1911). Інтимні ноти в них поєднуються із закличними, громадянськими, до пейзажної лірики вривається подих соціальних бур, а суспільні мотиви часто оповиті теплою задушевністю.

У вірші "До сонця" поетеса висловлює палку надію на пробудження народних мас. Відмовляючи у довірі "керманичам", які зав'язли у "міщанстві, сварках і підлотах", Х.Алчевська закликає тих, "в кому мужицька кров", очолити майбутню визвольну боротьбу трудящих. Від усіляких життєвих розчарувань вона приходить до усвідомлення необхідності бути разом із народом.

У 1912 р. з'явилася велика збірка ліричних поезій "Вишневий цвіт", а в 1914 р. вийшли друком "Пісні серця і просторів", які тематично доповнюють попередні видання. Лірична гама тут стає ширшою, різноманітнішою; від зажурливих роздумів над сучасним життям і долею країни поетеса дедалі частіше переходить до мажорних гімнів на честь народу-велетня, його незборимих революційних сил. В основі алегоричності - вже не споглядальні враження й переживання, а цілком реальна дійсність з її соціальними контрастами та суперечностями. У вірші "До В.В. (Вас повести в мій рай)" поетеса звертається до мрійників-ідеалістів. їй хочеться збудити палку віру в те, що реальне щастя ніколи не прийде само собою, бо народжується воно у жорстокій боротьбі й щоденно "змагається з горем безмежним". Образ сонця у творчості X.Алчевської - символ жаданої волі, щасливого майбутнього, злету творчої думки.

Поетеса уважно придивлялась до суспільно-політичного життя в країні, намагалася розібратись в його суперечностях, зрозуміти причини існуючої несправедливості.

Імперіалістична війна 1914 р. вкрай загострила класові суперечності в країні. Царизм намагався отруїти шовіністичним чадом свідомість народу, послабивши цим самим фронт революційно-визвольної боротьби. Спостереження, враження і переживання цих років Христина Алчевська відобразила у поетичних творах, що склали збірки "Сльози" (1915), "Встань, Сонце!" і "Мандрівець" (1916). Пройняті глибоким ліризмом, сповнені трагізму, вони мають багато спільного з антивоєнними творами О.Кобилянської, Н.Кобринської, Марка Черемшини та ін. Поряд із пацифістськими мотивами в них лунає протест проти імпералістичної війни, показується, скільки лиха завдала вона народним масам.

У перші пожовтневі роки X.О.Алчевська пережила особисту трагедію - смерть матері й братів. Деякий час вона майже нічого не писала. Лише на початку 20-х років знову повернулася до творчої діяльності. Однією з найпомітніших в її письменницькому доробку є драматична поема "Луїза Мішель" (1926, видана 1930). Нею письменниця започаткувала розробку історико-революційної тематики. Свій твір про паризьку комунарку вона будує виключно на достовірному життєвому матеріалі, з багатьма реальними персонажами, вдало здійснює спробу відтворити дух цієї переломної сторінки в історії світового пролетаріату.

У 1927 р., познайомившись з Анрі Барбюсом, Христина Алчевська почала вивчати його твори про Першу світову війну ("Вогонь", "Ясність", "Правдиві історії"). Під їх впливом вона створила драматичну поему про героїчний подвиг 26-ти бакинських комісарів "Загибель юнака" (1931) (з присвятою А.Барбюсу).

В її творчому доробку літературно-критичні статті, роботи, присвячені творчості Т.Шевченка, українських і російських демократичних письменників XIX - початку XX ст. ("З поля двох письменств", "Майстри слова", "Пам'яті Шевченка", "Дух велетня", "Селянська дитина - Василь Стефаник").

Х.Алчевська була талановитою перекладачкою, здебільшого з російської та французької мов. Далеко не все зі створеного нею опубліковано, переважна більшість перекладів залишилась у рукописах. Особливу цінність серед них мають у перекладі російською мовою: збірка "З галицької і нашої літератури" (1915), ліричні вірші та поема "Мойсей" І.Франка; українською мовою: вірші О.Пушкіна, К.Рилєєва (уривок з поеми "Наливайко"), І.Нікітіна, О.К.Толстого, Я.Полонського, М.Огарьова. Переклади Христиною Алчевською романів В.Гюго "Бюг-Жаргаль" (1928), "93 рік" (1929), "Трудівники моря" (1931), віршів Вольтера, П.Корнеля - важливий крок у прилученні нашого народу до скарбниці світової літератури. Французькою мовою письменниця переклала вірші Т.Шевченка, І.Франка, П.Тичини.

Христина Алчевська невтомно втілювала все нові й нові задуми до останніх днів життя, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світу, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів. Вона залишила величезну рукописну спадщину (майже 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ПАН України та у Національній бібліотеці, ім.В.І.Вернадського.

Кращою частиною свого літературного доробку Христина Олексіївна Алчевська безсумнівно заслужила на те, щоб наш читач якомога більше дізнався про неї.
  1   2   3

Схожі:

1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon170 років від дня народження Володимира Донатовича Орловського (1842-1914), українського живописця-пейзажиста
Володимира Донатовича Орловського (1842–1914), українського живописця-пейзажиста
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon60 років від дня народження Мирона Богдановича Маркевича (1951), радянського футболіста, тренера харківського фк «Металіст»
...
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon2 квітня – 90 років від дня народження та 15 вересня – 5 років з дня смерті науковця, письменника, краєзнавця і журналіста Олекси Романця (1921-2006)
Народився в с. Великий Молокиш (тепер Рибницький район, Молдова) в селянській родині
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon2 130 років від дня народження Архипа Юхимовича Тесленка (1882— 1911), українського письменника • 160 років з
Миколи Васильовича Гоголя (1809—1852), українського та російського письменника, драматурга
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) iconСічень 14 160 років від дня народження Данилевського Василя Яковича (1852-1939), українського фізіолога 16
Вересаєва Вікентія Вікентійовича (1867-1945) російського, радянського письменника, лікаря
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon95 років від дня народження В. Т. Конвісара (1911-1990), українського письменника
...
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) iconГідно вшануємо пам'ять о. Михайла Вербицького. У 2015 році виповниться 200 років з дня народження, 145 років від часу смерті автора мелодії Українського національного І державного гімну композитора о
Михайла Вербицького та 150 років від першого публічного виконання у місті Перемишлі Українського національного гімну «Ще не вмерла...
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon205 років від дня народження А.Є. Лужецького (1807-1891), українського поета
Богдана Андрійовича Дідицького (1827-1990), українського публіциста, видавця, письменника і громадсько-культурного діяча
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon1 -155 років від дня народження Павла Аполлоновича Тутковського (1858-1930), українського геолога
Левка Євгеновича Чикаленка: (1888— 1965), українського археолога, громадсько-політичного діяча
1 березня 115 років від дня народження Олекси Харківа (1897-1939), українського живописця й графіка 125 від дня народження Івана Федоровича Колесникова (1887-1929), українського живописця 85 років тому (1927) icon• 150 років від дня народження Миколи Миколайовича Ланіе (1858-1921). російського та українського психолога
Юрія Степановича Кипоренка-Домансь-кого (1888 -1955), українського співака, педагога
Додайте кнопку на своєму сайті:
ua.convdocs.org


База даних захищена авторським правом ©ua.convdocs.org 2014
звернутися до адміністрації
ua.convdocs.org
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Випадковий документ

опубликовать
Головна сторінка