Пошук навчальних матеріалів по назві і опису в нашій базі:

Вадим Мицик




151.88 Kb.
НазваВадим Мицик
Дата конвертації07.03.2013
Розмір151.88 Kb.
ТипДокументы

Вадим Мицик -


директор Тальнівського музею історії хліборобства,

член Асоціації дослідників голодоморів в Україні

(Черкащина, Україна)
РОЗПРАВА НАД НАРОДОМ (ДО ІСТОРІЇ РЕПРЕСІЙ ГОЛОДОМ НА УМАНЩИНІ ТА СУМІЖНИХ ЗЕМЛЯХ)
Голод в Україні... Здавалося б, що ці слова несумісні. Та з приходом московських більшовиків до влади у нашій країні вони стали невід'ємною складовою їхньої діяльності. Світова наука нараховує 58 голодоморів за останню тисячу років на Землі. Три з них були в найхлібнішому краї за 70 років радянської влади російсько-комуністичного зразка. Чому так сталося?

Імперські сили Росії, в тому числі й московсько-більшовицьке керівництво, дивилося на Україну тільки як на колонію, котру під різними приводами можна було нестримно і безборонно грабувати, вивозити збіжжя для своїх потреб. Ленін до своїх ставлеників в Україні надсилав телеграми з вимогою вивозити побільше хліба. В одній з них він взагалі був категоричним: для потреб РСФСР забрати весь хліб. Крім того, в голоді більшовики вбачали один з найсильніших методів розправи над найдійовішими силами українського народу.

У січні 1918 р. Центральна Рада, аналізуючи ситуацію, в ІУ Універсалі зазначило, що “петроградське Правительство Народних Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власність. І посилає на наші землі свої війська — червону гвардію більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставлючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють всюди анархію, убивство і злочин”.

Відомий факт, що в Україну з Росії було послано 48 продзагонів. Вони підпорядковувались комісару з продовольства О.Шліхтеру. Ними в грабіжницькому порядку було вивезено в Росію 2 млн 621 тис. 622 пуди хліба. У 1920 р. з України вивезено 4,5 млн пудів цукру. Масово вивозилося зерно: з Поділля — 6 млн пудів, з Херсонщини — 7 млн, з Полтавщини — 4 млн, з Київщини — 3 млн. 1921 р. Україну вже викошував голод, але це не зупинило більшовиків. Вони й надалі вивозили хліб в Росію, а з наступного року — усі харчові припаси. Ретельно виконували розпорядження свого лідера Леніна: “...полный сбор продовольствия на Украине, т.е. 100%, имеет для РСФСР абсолютно коренное значение”.

Безперечно, люди не могли миритися із свавіллям і безчинством більшовицьких неоколонізаторів. На Уманщині восени 1920 р. вибухнуло велике селянське антибільшовицьке повстання, яке охопило села Уманського, Звенигородського, Таращанського повітів. Очолював його П.К.Дерещук — вчитель гімназії, полковник військ Директорії, військовий комісар Уманської округи Української Народної Республіки. Один з його учасників, уродженець с. Вишнополя С.В.Дерещук у Київському ДОПРі 20 липня 1924 р. свідчив: “В 1920 р. у серпні місяці через наше село (Вишнопіль.— Авт.) проходили загони червоноармійців, які дуже вороже ставилися до селян, знущалися над ними, били, забирали худобу, одіж та інше, забрали мало не весь урожай, і через це селяни стали казати, що якби була не Радянська влада, а своя — Українська, то селянам було б ліпше. Почалися балачки, що треба утворити Україну, а як почали брати чоловіків до війська, то хто не хотів їхати до Московщини, куди направляли мобілізованих, то втікали до лісу. По лісах зібралося багато людей з сусідніх сіл, усі вони мали зброю й одганяли червоноармійців від своїх сіл... Після цього повстання мою сім’ю було дуже покарано: червоноармійці спалили нашу хату, забрали все майно, були також арештовані ДПК мої батько і брат...”.

Житель Тального Л.Балабан згадує: “Я ще пам’ятаю голод 1920-х років. Продзагони силоміць забирали зерно в людей. Потім засуха, грошова реформа. Кругом нестатки, голодні й пухлі люди. Держава на них не зглядалася. Аж за непу стало добре жити. Всюди лунали пісні, справляли весілля. Людям дали землю і кредити. А в 1929 р. це все відняли. Хліб забирали, зсипали в кагати. Зерно пріло, гнило, а працівників Заготзерно репресовували. Люди масово помирали. Це була ворожа політика”.

Таке грабіжництво викликало перший голод в Україні 1921—1923 рр. Зазначимо, що це був тільки перший рік більшовиків при владі. Розрахунок російсько-комуністичних керівників був суто політичним: засобами голоду вбити будь-яке прагнення до своєї держави — Української Народної Республіки, будь-яку згадку про неї. Політичний канібалізм був поставлений в основу влади. Голод став одним із засобів боротьби проти українського народу. Це випливає цілком із вказівок Леніна своїм соратникам. В листі до Молотова він пише: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найшаленнішою і найнещаднішою енергією”.

Із скошеного у 1921 р. збіжжя лише четверту частину було обмолочено. Цього року в Україні голодувало майже 4 млн людей. Як наслідок такого канібальського експерименту більшовиків в Україні у перший радянський голод вмерло до 1,5 млн людей. Запущений кістлявий привид голоду вже не сходив з української землі. Уродженка Жашкова Д.Гуменна, як молода письменниця, була відряджена на Запоріжжя, щоб написати про комуни. Ось що вона побачила через 10 років після революції: “Де б я не заходила на перепочинок, всюди не було чого їсти. Хліба нема!... І до хліба нема!... Хліб “викачали”, щоб їх день і ніч качало, забрали й останнє... голод!.... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду”. Письменниці влетіло за “реалізм” на всесоюзному рівні за те, що розкрила політику московського центру. А це йшов тільки 1928 р.

Політика гноблення й визиску українського народу посилилася цілковитим наступом на село, коли почалася колективізація. Це було добре видно прогресивним силам не тільки в Україні, а й на еміграції. Уже в червні 1930 р. Еміграційна Рада, яка базувалася в Парижі, звернулася до європейських країн: “Двічі більшовики призвели Україну (в 1921 і 1929 рр.) до голоду. Нема сумніву, що терором і сучасною цивілізацією вони кинуть край в найгірше нещастя... Увесь світ повинен зрозуміти, що Україна знаходиться напередодні справжнього голоду, що пограбована й поруйнована, вона живе з дня на день, що в неї видирають останній шматок хліба, потрібний для її власних дітей...”. Але уряди європейських країн за одностайною згодою не почули голосу України перед страшною катастрофою.

Селяни опиралися колгоспам, злочинним методам влади. Майже в кожному селі відбувалися заворушення — люди з колгоспів забирали своє майно. Щоб приборкати гордий і непокірний народ, московсько-більшовицьке керівництво знову вдалося до випробуваного методу розправи — голоду. Механізм його був розроблений у зореносному Кремлі. Безпосередніми авторами були Сталін, Молотов, Каганович. Щоб запустити його, Молотов двічі приїздив в Україну. Він говорив: “Вопрос сейчас стоит так: будет у нас хлеб — будет Советская власть, не будет хлеба — Советская власть погибнет. А у кого сейчас есть хлеб? У реакционного украинского мужичка и реакционного кубанского казачка. Они не дадут нам хлеб добровольно. Его нужно взять”. Скільки тут ненависті і зневаги! Але ж за нею пішли конкретні справи — хліб силоміць забирали!

В Україну 1932 р. направляються інонаціональні кадри — метрополія посилає своїх сатрапів у колонію. В Харків прибуває другим секретарем КП(б)У П.Постишев. Перед від’їздом Сталін його напучував: “Паша, этим (голодом — Авт.) ты сделаешь больше, нежели Семен своими конниками. На этих слизняков (Петровського і Чубаря — Авт.) не обращай никакого внимания”. В Дніпропетровську за роботу береться Мендель Хатаєвич, невдовзі — секретар ЦК КП(б)У, в Одесі — Євген Вебер. Разом з ними в Україну приїхали різні керівники, уповноважені, чекісти — по 20-30 в кожний район. Це вони й розвернули здійснення сталінсько-молотовського плану: винищення українського народу канібальським методом — голодом.

В кожному селі були створені “ударні (буферні) бригади”, члени яких, незалежно від території, працювали за однією й тією ж схемою: ходили по хатах і нахабним чином забирали в людей не тільки останнє зерно, а й останні крихти. Повсюди вони були озброєні металевими штричаками, якими відшукували закопане зерно. Їх, мабуть, окрилювали слова Постишева: “У мужика нужно забрать хлеб, а его посадить на картофельку”. Але на практиці забирали і картоплю, аби людина геть не мала що їсти. Ось як пише у спогадах Ярина Мицик про діяльність цих “кативістів” (похідне від активістів) або ж “лапацонів” у с. Вишнополі: “Із печі витягували горщики, виливали страву, і, якщо там була якась крупа, все в хаті ставили вверх дном. “Давай приховане зерно!” — кричали. І.Безрідний (Сандола) в Полярушів викинув з горщика варену картоплю і потоптав ногами... Цими узаконеними грабунками “ударні бригади” пришвидшували голод, а голодні дні зробили ще страшнішими”. Отже, хліборобів свідомо прирікали на голодну смерть.

Вже навесні 1932 р. в селах Уманщини голод почав викошувати людей. Район тоді належав до Вінницької обл-ті. Начальник ГПУ-ЧК в Україні В.Б.Балицький, який перед цим працював у Вінниці, почав спершу “обкатувати” сталінсько-молотовський план на Поділлі. В довідці оргінструктора ЦК КП(б)У про стан в Уманському р-ні пишеться: “Знову збільшилося захворювання від голоду, збільшилася смертність. В с. Фурманка лише з 1 по 5 травня вмерло 24 чоловіки від голоду. Є села (Дмитрушки, Фурманка, Ладижинка, Ропотуха), де смертність носить масовий характер. В с. Дмитрушках немає такого дня, коли б не вмирало 5-6 чоловік від голоду. Недоїданням охоплені всі села”. З осені 1932 р. смерть від голоду охопила майже всі райони Радянської України.

На нараді в Харкові Молотов поставив завдання українському керівництву: здати державі майже все зерно. 21 червня 1932 р. від Сталіна й Молотова надходить телеграма: “Никакие уклонения от выполнения... не должны быть допущены ни под каким видом”.

В листопаді 1932 р. вже не було зерна, щоб здавати. Секретар Київського обкому КП(б)У М.Демченко поїхав по селах Тальнівського, Буцького, Жашківського р-нів і поставив вимогу: здати! На місцях ладні були три шкури здерти із селянина. “Бригади з викачки хліба” запрацювали на повну потужність.

Масова смертність від голоду, опухлі, схудлі та озвірілі люди, людоїдство та трупоїдство, голод і холод, хвороби і лиш одна думка — як би щось з’їсти. Ось до якого злиденства, звиродніння і отупіння призвела більшовицька партія наших людей. с. Заліське на Тальнівщині мало 3 тис. 200 жителів. До кінця 1933 р., як встановив член районної організації Асоціації дослідників голодоморів в Україні В.Лагодзя, померло 1100 людей — майже кожен третій. Голод тут розпочався у 1932 р., а сім’ї розкуркулених зазнали його ще в 1931-ому. Ударну бригаду тут очолював присланий з Києва поляк Корніцький, який відзначався жорстокістю. Йому в роботі сприяв і допомагав від Тальнівського НКВС І.Довгань. Решта членів бригади була місцева: У.Бондаренко, Л. та Н.Василенки, Г.Шевченко, Цебенко комсомольці Ф.Гнатенко, Ю.Кулик. Вони вимітали в селян усе із засіків, висипали із горнят пшоно, крупу, горох. Чужі носили шкіряні куртки, а місцеві — одіж розкуркулених. Цю ударну бригаду в селі називали “червоною мітлою”. Виживали лише ті люди, які щось надійно приховали з продуктів, або мали корову. Смертності додала сувора зима 1933-го. До весни помирало по 8—10 душ щодня.

Голод поморочив розум, і людина часто не відала, що робила. По селах ширилося людоїдство. У тому ж Заліському мати з’їла свою дитину, але її впіймали. У Вишнополі (за записами Я.Мицик) була сім’я людоїдів Гальпрейтухів, у якої працівники сільради виявили 6 людських голів у підпіччі. Аж моторошно стає, коли читаєш: “Олександра Рябенко з’їла своїх дітей — Лукію і Петра, Настя Мифодюк зарізала обох дітей і з’їла. Домника Діхтяренко (Махоньчиха) з’їла Танасія Усатенка, Гафію Король та В.Рябоконя. З людського м’яса вона робила колети і носила продавати їх на базар в Легедзину. Микола Довгошия впав і не встав. Коли люди верталися з поля, то тіло на ньому вже було вирізане в кількох місцях.

Деякі з активних провідників голоду доходили до межі цинізму. Так, у с. Дзенгелівці Маньківського р-ну “фундатор колгоспу” С.Гутенко померлих з голоду односельців розсадив на дні ями і попіднімав їм руки як на голосуванні. Одному в руки дав газету. Людей, котрі йшли на роботу, він закликав і говорив, що вони повмирали, а голосують за колгосп, а їм, живим, треба двома руками за нього голосувати.

Вимучені голодом селяни були не в силах справитися з весняними роботами в колгоспах, хоч їх туди приваблювали сякими-такими обідами та пайками. Так було і в Бабанському р-ні. Люди нарікали на такий жахливий стан, але замість того, щоб їм допомогти якимись харчами, партійне керівництво республіки 31 березня 1933 р. постановило максимально укріпити “партийными, советскими, милицейскими работниками и работниками ГПУ таких рассадников разложения колхозников, как Бабанский р-н...”.

Ще в червні поля не були засіяні. Одначе в жодній з районних газет немає і натяку на голод, на те велике нещастя, яке радянська влада наслала на наших людей. В одній з таких газет читаємо, що винні стінгазети, що не мобілізували людей на сівбу й не організували серед них соціалістичного змагання. Яка брехня!... Який цинізм!...

Одними з прискорювачів голоду були грабіжницькі податки. Людей обкладали податками за непосильними нормами, а коли вони їх не сплачували, то приходили члени названих “ударних бригад” і забирали усе підряд, тобто чинили звичайний грабунок. У жителя с. Білашок О.Мельниченка вони забрали корову, хоч сім’я була з 6 душ. Сільрада, не дивлячись на це, наклала на чоловіка податок на здачу молока. І.Стригун та С.Мокровський забрали в нього свиту й кожуха, а через кілька місяців це ж зробили В.Литвинюк та А.Кугай. “Бригада” в складі В.Литвинюка, Г.Колісника, І.Острана, І.Макодзеби дочиста забрала в чоловіка зерно: 303 кг пшениці, 80 — гречки, 40 кг — жита. Інша “бригада” у березні 1932 р.— Ф.Риженко, І.Пашенко, І.Макодзеба забрали 5 кіп необмолочених снопів та 688 кг зерна. Хоч за планом треба було чоловікові здати 56- кг хліба, здерли з нього 1210, тобто на 650 кг більше. За забрані корову й коня також наклали податок. Усю сім’ю прирекли на голодну смерть.

Взагалі 1932 р. з України вивезено 51 млн ц хліба — 70% усього врожаю. Зерна на трудодень людям не дали.

Худоба була поголовно законтрактована. Її не можна було продати, ні самому спожити, а тільки здати в колгосп чи державу. Щоб порятувати сім’ю, житель с. Баланівки Бершадського р-ну Л.Максюта зарізав лоша, а вранці прийшов голова сільради з міліціонером і комсомольцями. М’ясо реквізували, чоловіка арештували. За такий “злочин” чоловік відсидів у тюрмі 5 років, а жінка з синами Мишком та Грицьком померли з голоду. Життя було гіршим від неволі.

Уродженець с. Гордашівки Ф.Біленко (у цьому селі, що коло Тального в голодовку померло 906 душ) згадує: “Весною і літом 1933 р. голодні й померлі люди валялися попід тинами. Кругом мухи, сморід, хвороби. Посеред села стояла кухня. Давали їсти тим, хто йшов на колгоспну роботу, а ні — то подихай. У війну я три роки відбув у концтаборі Маутхаузен. Тут хоч давали, а не забирали сяку-таку їжу. Гіршого фашизму і концтабору, як голод на Україні 1933 року, я не бачив”. Тон у проведенні голоду задавало керівництво села з комуністами і комсомольцями. В селі не пам’ятають прізвища голови сільради. Старожили знають його за призвіськом та піснею про його злочинства:

Ще не вмерла Україна,

А прийдеться вмерти,

Петро Джус -комуніст


Доведе до смерті.

Яке село не візьми — наслідки голоду, то ціле страхіття. Не можна обійти факти розправи голодом над людьми у с.Павлівці-1 (Тальнівщина), що їх записав член Асоціації дослідників голодоморів на Україні І.Лагодзя в 1989 р. Зимою 1933 р. майже весь куток Сисиха вимер — 23 дорослих і 40 дітей. Залишилася тільки одна Ю.Довгань. З часом хати повалилися, і землю розорали. На вулиці Я.Довжука померло найбільше — 72 душі, 51 дитина віком до десяти років. 34 особи вмерло на кутках Гончарівка, Статівка, Бурківка. На найбільшій вулиці села Колгоспній порівняно менше вмерло — 41 людина, бо тут жив голова колгоспу “Серп і молот” П.Кіт і хоч трохи допомагав ближчим. Чи не про такий колгосп складено приказку: “У колгоспі “Серп і молот” посилились смерть і голод”? Четверо дітей вмерло у В.Маліхатки, але їх так і не похоронили. Батьки обрізували з них м’ясо, і цим хотіли врятуватися, але не допомогло. В Антона і Валюньки Нігуренків було 4 дітей. Як не стало чого їсти, Валюнька двох меншеньких викинула в яму. За це із сусідами посварилися на все життя. Дунька Сидора Мироновича послала свого меншенького сина до бабусі в сусіднє с. Криві Коліна. Коли прийшли до неї з понятими, то в комині знайшли аж 6 дитячих скелетів. Ось до яких бузувірських злочинів доводив запаморочених людей голод.

Компартійному керівництву Радянської України йшли різні повідомлення про страхітливі факти голоду, людоїдства, в тому числі й по лінії ГПУ. При влаштуванні виставки “Голодомор-1933” в музеї Тараса Шевченка до Всесвітнього форуму українців мені до рук потрапив цінний документ: копія листа начальника Київського облвідділу ГПУ “О продовольственных затруднениях в Киевской области”, датований 14 березня 1933 р. Зауважимо, що йшлося в ньому не про голод, а про “затруднения”. Цього листа голова ГПУ В.Балицький надіслав секретарю ЦК КП(б)У С.Косіору. В ньому наводилося чимало фактів голодувань, хвороб від недоїдання, але висновки були в дусі партноменклатури того часу: “Основна маса голодуючих — одноосібники і колгоспники, які мають обмаль трудоднів, в деяких місцевостях голодують колгоспники, що мають 500 трудоднів”. Чи не цинізм це, той, про який уже йшла мова, але тільки на вищому рівні? Бажання прикрити свої злочини однією виною: винні люди, котрі не пішли в колгосп. Крім того, парткерівництво твердило, що помирають з голоду тільки петлюрівці, повстанці та хулігани. Але смертоносна коса радянського голоду не вибирала людей ні за заслугами, ні за провинами. Косила усіх підряд. Треба було вигубити українців та настрахати на довгі роки.

Повідомлялося. що в Кишенцях Букського р-ну опухло від голоду 286 осіб, з них — 59 колгоспників, в січні померло дев’ятеро, а в лютому — 30. У Беринці (тепер Лісове на Тальнівщині — Авт.) опухло 47 сімей, в тому числі три сім’ї червоноармійців. В Маньківці опухло 400, за 2 місяці померло 30 чоловік. В селі — тиф. В Гудзівці Звенигородського р-ну одноосібник Барабой зарізав 14-річного брата Андрія, а до цього — 12-річного Івана. Ще до цього Іван з Андрієм убили свою 4-річну сестру. В Умані зафіксовано 120 смертей від недоїдання. На цвинтарі багато непохованих трупів. Опухають робітники-ударники, 100 сімей червоноармійців потребують харчів. На вулицях нападають на коней і знищують.

Наркомат охорони здоров’я повідомляв ЦК КП(б)У, що в Київській обл-ті 66 районів голодує, в Бабанському р-ні — 19 тис. 64 особи, в Букському — 14 тис. 920, в Уманському — 13 тис. 204, в Тальнівському — 10 тис. 591. Одначе ці дані неточні, бо коли перевірили в Тальнівському р-ні, то з 10 тис. 480 за звітом насправді голодувало більше, ніж удвічі — 22 тис. 800 чоловік.

Знаючи дійсний стан з голодом, перший секретар Компартії України С.Косіор у листі до Сталіна з лакейською запопадливістю пише: “Всякие разговоры о голоде на Украине нужно категорически отбросить”. Отже, злочинці навіть один одному в офіційних документах не говорили про скоєний злочин.

Смерть від голоду дуже мученицька. День у день в муках людина помирає голодною смертю. Той, хто перейшов через цю розправу, вважається мучеником. Крім того, поголодувавши хоч трохи, людина втрачає здатність до опору. Ось це і врахували політичні канібали, прикрившись комуністичними партквитками, перенісши голод, як метод політичної розправи, на весь український народ. Вони розрахували, що виморений за 2 роки народ втратить опір на 10 років. Тому-то голоди в Україні тривали 2 роки, а повторювалися через десять. Усі вони були штучні і мали на меті з незалежних роботящих людей зробити покірних рабів, трудящу масу.

Окрім фізичного винищення — геноциду, треба було убити в українцеві українця, його сучасне і майбутнє. Гинула народна культура, помирали її носії. Статистичні дані свідчать, що чоловіків помирало 65%, а жінок (через більшу стійкість організму) удвічі менше — 30%. Чоловіків-українців можуть замінити чоловіки інших національностей. Отже, відбувався ще й етноцид — нищення за національною ознакою.

В 1989—1990 рр. за ініціативою працівників музею історії хліборобства в Тальнівському р-ні було поіменно записано кількість померлих від голоду. Аналіз даних відкрив вражаючу закономірність: найбільше померло дітей до 16 років — 36% та людей у віці 30-50 років — 25%. Отже, в першу чергу знищувалося майбутнє народу і його працьовита продуктивна сила. У вже згадуваному с. Павлівці померло з голоду 247 дорослих і 144 дитини. У Дзенгелівці Маньківського р-ну із 593 осіб голод звів у могилу 271 дитину. В с. Ризиному Звенигородського р-ну в голодовку померло 614 людей, з них дітей до 16 років — 222 душі, від 16 до 30 років — 139, від 31 до 50 — 184, понад 50 років — 69 душ. Ніяка війна не йде в порівняння з цим геноцидом. Хоч цей організований голод і був жорстокою війною проти українського народу. Якщо деякі його виконавці і прикривалися демагогічною ширмою, то один із жорстоких його провідників, посланець Сталіна — Кагановича, секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич у своїй злобі був відвертим: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої впертості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну”.

Зауважимо, що в Другій світовій війні у 1941—1945 рр. загинуло 5 — 8 млн українців, а за неповні два роки голоду знищено понад 10 млн. Хоч ця цифра є неточною — вона коливатиметься від 7 до 15 млн. Науковці стверджують, що в московському архіві ЦУМГО є дані про голодну смертність в кожному районі України. Вони й досі під забороною. Розкрити їх — це підтвердити злочини імперської політики Росії і керованої нею партії більшовиків проти українського народу.

Хліб — найосновніший духовний та господарський здобуток українського народу. Позбавивши людей його, російська імперія радянського зразка оголосила війну і поневолила наш народ. Цим священним даром землі і неба було вбито хліборобський рід. Відразу після голоду, коли ще люди не прийшли до тями, у 1934 р. було розстріляно велику групу українських письменників. Одночасно більшовицькі сатрапи почали руйнувати храми. Причому, найцінніші здобутки національної архітектури — від Михайлівського золотоверхого собору у Києві до дерев’яного храму в Мошурові. Отже, йшов широкомасштабний наступ на український народ, щоб з духовно сильного звести його до робочої худоби на колгоспних полях. Для цієї мети більшовики підкорили і частину інтелігенції. Вірш П.Тичини “Партія веде”, написаний 1933 р., починається і закінчується одними й тими ж рядками: “Та нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить”.

Нам також треба пам’ятати, що майже увесь хліб 1933 р. було вивезено в Німеччину, що, безперечно, посприяло утвердитися Гітлеру при владі.

Свідчення людей про голод, документальні факти підтверджують, що голод в Україні був створений штучно. Цьому є й інші підтвердження. Письменник Ю.Щербак наводить факт, що один з членів Політбюро ЦК ВКП(б) був німецьким агентом за кличкою “Сайко”. У 1932 р. він доносив своїм хазяям, що Політбюро обговорювало питання наступу на українське селянство. Посол Італії в Москві інформував свій уряд, що у вищих ешелонах влади більшовиків точаться розмови, щоб впокорити український народ, що потрібно вигубити до 10—15 млн людей. Це й було здійснено в 1933 р.

За роки голоду 1932—1933 рр., хоч він і тривав в 1934 р., а хліба люди наїлися аж 1936-го, в селах Тальнівського р-ну, за неповними даними, померло близько 8 тис. 500 людей. Тут не враховано, що у Тальному, селах Веселому Куті, Колодистому, Шаулисі, Майданецькому, Зеленькові встановлено не всі імена померлих з голоду. Найбільше померло людей у Заліському — 1100, у Гордашівці — 906, у Лісовому (Беринка та Янківка) — 639, Вишнополі — 599, Легедзиному — 425, Онопріївці — 391, Тальянках — 373.

Третій голод на Україні не повторився через 10 років тільки тому, що йшла війна. Після неї люди піднеслися духом, побачили, як живуть в Європі. Крім того, Україна зробила великий внесок у перемогу над фашизмом і могла претендувати на кращу долю. Збити піднесення взялися випробуваним методом — голодом, який знову тривав два роки: 1946 та 1947-й. І знову активним його провідником був секретар ЦК КП(б)У Л.М.Каганович. Радянські політики висували різні причини — повоєнну розруху, посуху. Правда ж полягає в тому, що у війну було не легше, але голоду не було. Не було його і в Західній Україні, хоч повоєнні умови були однакові. Але там діяла Українська Повстанча Армія, котра й захищала людей від згубної політики Москви. До того ж, люди з нашого краю їздили в Західну Україну і, в так званих “бандерівців”, вимінювали зерно для своїх голодних сімей.

За два роки третього радянського голоду в Україні померло 2 млн чоловік.

Нинішні нестатки і труднощі — той же більшовицький метод пригнічення і розправи над українцями і незалежністю нашої держави.

Найосновніша причина усіх трьох голодів в Україні — це відсутність своєї держави. Тільки вона здатна піклуватися й захищати своїх громадян. Усвідомлюючи трагедію, що згубно нависла над нашим народом, ми повинні докладати зусиль до розбудови й зміцнення дійсно незалежної і демократичної держави України.

Схожі:

Вадим Мицик iconСавік Шустер Доброго вечора. Прямий ефір – це свобода, а мы пытаемся стать самой свободной программой в Украине на телеканале "Украина". Наши гости сегодня – народные депутаты Ирина Геращенко, Вадим Колесниченко, Андрей Шкиль
Украине на телеканале "Украина". Наши гости сегодня – народные депутаты Ирина Геращенко, Вадим Колесниченко, Андрей Шкиль. Ирина...
Вадим Мицик iconІсторія україни
України. 5—11 класи: В. Власов, Я. Грицак, І. Гирич, Р.Євтушенко, К. Крилач, С. Кульчицький, Р. Лях, Ю. Мицик, П. Панченко, І. Підкова,...
Вадим Мицик iconВадим Чернобров Машина времени, Уэллс был прав Чернобров Вадим Машина времени, Уэллс был прав
Главный же итог этой "командировки": сбылись более 80% предсказаний Уэллса, еще 5 придуманных им технических новшеств могут быть...
Вадим Мицик icon100 років від дня народження Вадима Миколайовича Собка (1912–1981) Вадим Миколайович Собко
Вадим Миколайович Собко (1912–1981), український письменник, прозаїк-драматург І поет, голова правління Добровільного товариства...
Вадим Мицик iconСтихи о музыке и музыкантах. Вадим Семернин. Мелодия весны

Вадим Мицик iconКонащук вадим Леонтійович
Робота виконана в Придніпровській державній академії будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України
Вадим Мицик iconРеферат мальцев вадим Олександрович голова правління
Створення та впровадження параметричного ряду наукоємних технологій електролізерної очистки води
Вадим Мицик iconВадим Присяжний Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка
Дослідження газової чутливості сенсорних систем на основі нанорозмірна плівка SnO2
Вадим Мицик iconІнформаційне управління відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення
Вадим Башун: «Велике кільце — чудова перспектива для розбудови інфраструктури Київщини» 24
Вадим Мицик iconС россией нужно дружить, сцепив зубы
Вадим петренко: "фракція бют поступилася принципами заради порятунку україни від фінансової кризи" 6
Додайте кнопку на своєму сайті:
ua.convdocs.org


База даних захищена авторським правом ©ua.convdocs.org 2014
звернутися до адміністрації
ua.convdocs.org
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Випадковий документ

опубликовать
Головна сторінка