Пошук навчальних матеріалів по назві і опису в нашій базі:

Фастівщиною разом




0.88 Mb.
НазваФастівщиною разом
Сторінка2/7
Дата конвертації22.10.2012
Розмір0.88 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7
СЕЛО ТОМАШІВКА

На берегах річки Ірпінь знаходяться поруч села Томашівка та Ярошівка.

За народними переказами в 30-х роках ХVІІ ст. на території сучасного Фастівського району вибухнуло повстання козаків і селян проти польських магнатів. Повстанці разом зі своїм отаманом Томашем змушені були під час боїв відійти до річки Ірпінь. Після кривавої січі, яка відбулася тут, мало хто залишився в живих. Загинув і козак Томаш. Козаки насипали могилу Томашеві, а самі побудували хатки понад Ірпенем, оселилися поруч, заклали основу сучасному селу Томашівка.

Ірпінь бере початок в Житомирській обл., протікає через Київську обл. і впадає в Дніпро.

Історик кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. Максим Берлінський виявив в архівних документах відомості про колишню її назву – Пірна. З інших джерел дізнаємося, що вона називається іноді Репін, Рпінь, Орпень. Сучасне написання – Ірпінь – фіксується з ХVІІІ ст.

Жартівники – міфотворці вигадали легенду про якусь Ірину, що нібито сиділа на пні поблизу річки, де потонув її коханий…

Та вчені дотримуються зовсім іншої думки. Так, мовознавець Ірина Желєзняк дійшла висновку, що найдавніша форма – Пірна – виникла ще в часи індоєвропейської єдності народів, тобто за чотири-пять тисяч років до нашої ери, і має один корінь зі словом «пити». Порівняно українське «пірити» або «періщити» - про дощ. Зміна написання зовсім не означає зміни давнього змісту. Отже, можна вважати, що Ірпінь – один з найдавніших гідронімів, а те, що це ймення пройшло крізь віки, засвідчує постійне замешкування Київщини. Бо тільки постійні жителі могли в дописемний період передавати з вуст в вуста назви географічних об’єктів. А якщо в певні місцевості тривалий час не жили або не використовували земель, лісів, водойм, то їхні первісні назви зникають та змінюються на інші. Особливо це стосується невеликих об’єктів.

Перші згадки про село Томашівку документально датуються 1748 роком.

Про походження села Ярошівка є дві версії: перша – легенда про брата Томаша – Яроша, який не захотів далі йти без брата і заснував на правому березі р. Ірпінь поселення; інша – про те, що власники земель вирощували на території, де зараз Ярошівка, ярові культури – звідси й назва.

Землі, де знаходиться с. Томашівка та оточуючі села: Дідівщина, Пришивальня та Великі Гуляки, - належали роду Долгорукових. Потім цю землю продали панам Хаєцьким. І нею володіли три покоління Хаєцьких.

В 1861 р. в Томашівці відбувся виступ селян проти проведення реформи. Поміщик викликав війська, які придушили виступ. У 1863 р. жителі Томашівки знову повстали. Цього разу 118 чоловік біло віддано суду і покарано різками. В 1907 році відбувся страйк селян.

Під час німецько-фашистсткої окупації в листопаді 1941 року в Томашівці професор П.М.Буйко та І.М.Іванніков організували підпільну групу, якою керувала В.Й.Гатті, а пізніше – В.Ф.Володін. У квітні 1943 р. група вийшла в ліс і влилась у партизанський загін Героя радянського Союзу А.С.Грисюка.

Над мальовничим берегом річки Ірпінь, що срібною стрічкою своїх чистих і прозорих вод простяглась вздовж села, височить прекрасна велична споруда.

І зовсім не віриться, що ще кілька років тому на цьому місці знаходились розвалини колись розкішного маєтку Хоєцьких, як свідчить меморіальна дошка – пам’ятки архітектури ХХ століття.

Землі, на яких виникла Томашівка, належали вже у 1580-х роках київському православному митрополиту Онисифору Петровичу Дівочому, який отримував із лісових угідь, що знаходилися тут, половину всього того, що вироблялося – з вирубки лісу, полювання звіра, виловлювання риби, бджільництва.

У 1596 році ці землі вже належали Києво-Печерській лаврі, про що свідчить королівська грамота Никифору Туру, Києво-Печерському архімандриту. Потім королівським декретом це помістя перейшло до уніатських митрополитів - Михайла Рогози і його

наступників Іпатія Поцея, Вільямина Рутковського, Рафаїла Корсака і Антонія Селяви. Весь цей час землі Томашівки залишались незаселеними. При Семенові Палієві, фастівському полковникові, із помість уніатських митрополитів були вигнані орендатори, і селяни платили податки вже самому Палієві. Свій край, де знаходилась і Томашівка, він називав звільненою Україною.

З 1720 по 1742 рік Томашівка була приєднана до Романівського староства. Центром цього староства було село Романівка на річці Унава. Романівським старостою був тоді київський каштелян Казимир Штецький.

З 1714 по 1795 рік, за виключенням декількох років, коли Томашівку приєднав до себе романівський староста Штецький, вона знову належала уніатським митрополитам.

Оскільки землі, на яких виникла Томашівка з 1597 року належали київським уніатським митрополитам, які отримували прибутки з цієї землі, лісу, рибальства, пушини, меду, воску, то вони висували вимоги повернути ці землі їм, що романівський староста вимушений був зробити.

У 1795 році Томашівку, Дідівщину, Голяки разом з 900 кріпаками Катерина ІІ особисто передала князю Григорію Олексійовичу Долгорукому. А князь у 1810 році продав помістя в Томашівці дворянину польського походження Яну Непомуцькому Хаєцькому, нащадки якого і володіли нею 117 років, аж до революції 1917 р.

Спочатку Томашівка складала єдине помістя з Дідівщиною, де була резиденція Хаєцького, але 8 серпня 1825 року його сини розділили спадок, і Томашівка дісталась Петру Хаєцькому. Через 7 років Петро придбав у свого брата Фелікса Дідівщину, куди переніс із Томашівки свою резиденцію. Спадкоємцем Петра, який отримав і Дідівщину, і Томашівку, став його син Еварист. А вже син Евариста Сигізмунд був останнім володарем Томашівки із роду Хаєцьких.

Цей рід вів свій початок від Каспера Хаєцького із Мазовії і був приписаний до герба Любич, який зображав підкову і два лицарські хрести. Його знаменитими представниками були Франциск Казимир, батько Яна Непомуцкого, першого володаря Томашівки із роду Хоєцьких.

Про першу резиденцію Хоєцьких у Томашівці відомості не збереглися. На початку ХХ ст. тут згорів старий палац і тоді Сигізмунд Хоєцький побудував новий за проектом архітектора Валер’яна Івановича Куликовського. Палац був побудований у 1903 році в цегляному стилі. Про нього писалося в книзі Урбанського, яка була видана в Польщі у 1929 році.

Своїм виглядом палац був схожий на замок з його головною баштою, донжоном і вікном-еркером, що характеризували замкову архітектуру. Також він був схожий на церкву Вітовта початку ХV ст. в Каунасі – місті, в якому починав свою будівельну діяльність Куликовський.

Шатрові куполи палацу пробуджують спогади про біблійні шатри, житла пастухів, а фігурні стовбці з огородження веранди у вигляді квітів дикого гранату нагадують про Суламіф, що спускається в горіховий сад подивитись, чи розквітли дерева.

Архітектор В. І. Куликовський родом з Вільнюса, закінчив будівельне училище в С.-Петербурзі. За його проектом був побудований вокзал у Фастові, будинок Управління Південно-Західної залізниці та 12 будинків у Києві. За його проектами було споруджено кілька православних церков і каплиць.

Про внутрішнє оздоблення палацу відомо небагато. В одному із двох салонів, прикрашених ліпленням, були картини відомих польських художників Герсона, Лессера і Лоеффлера на історичні теми. Зображували вони польських королів Ягайла і Яна ІІІ. В іншому салоні стояли меблі із червоного дерева, оббиті тонкою шкірою – саф’яном. В їдальні висіли портрети Яна Непомуцького і Петра Хоєцького, а в бібліотеці зберігались сімейні реліквії.

Майже в усіх приміщеннях палацу були побудовані печі – білі кахельні з медальйонами, а також кольорові, що більше відповідало місцевим смакам.

Художницею плиточних орнаментів була Єва Станіславівна Куликовська, дружина архітектора палацу. За її ескізами у1876 році була споруджена статуя Св. Архангела Михаїла для шпиля міської думи на київському Хрещатику.

Кахельні плитки для печей виготовляли в Києві на заводі Йосафата Андржиєвського, інженера-хіміка, який впродовж багатьох років вивчав керамічну справу в Швейцарії. Цей завод свого часу виготовив 50 керамічних розеток для прикраси фасаду барабана купола Св.-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Підлога у вестибюлі та на веранді палацу були з метласької плитки, яка відзначається більшою міцністю, ніж граніт і базальт. Майже скрізь в палаці були дубові паркети, а в салоні з вікном – еркером і в кімнаті з лоджією – з чорного дерева.

Стіни спочатку фарбувалися в сірі, бежеві та охристі тони, іноді – в теракотові та рожеві. У багатьох кімнатах стелі прикрашали розетки та карнизи. Деякі елементи ліпного декору покривалися бронзою.

Поряд з палацом був побудований флігель. Ймовірно тут знаходилась кухня, кондитерська, хлібопекарня, буфетна та жили ключниця і прислуга.

До палацу вела 600-метрова алея, перед самим палацом був побудований партер, а з іншої сторони – галявина, головною прикрасою якої слугували дві сосни. Одна з них не збереглася, але ще зовсім недавно вважалась найвищою в парках України – висотою 30 м і об’ємом 5 м. Інша росте в парку помістя і вирізняється своєю кроною у вигляді канделябра.

У помісті Хаєцького знаходився паровий млин, який за добу перемелював 1000 пудів пшениці (дані за 1912 рік). Цей млин був побудований у 1896 році. Він був оснащений локомотивом заводу «Боденія» в 60 кінських сил і водною турбіною в 40 кінських сил.

У 2000 році на древній київській землі в палаці Хаєцьких, який був до того школою (1922-1985 рр.), була створена нова православна обитель – Свято-Богородичний Ризоположенчеський чоловічий монастир.

Центром монастирського життя є богослужіння, тому спочатку була облаштована домашня церква, яка розмістилася в просторій кімнаті з вікном-еркером.

У ній розміщені численні ікони, тут знаходяться шановані святині. У монастирі паломники можуть прикластися до гробниць з частинками мощей преподобної Димитри, засновниці Київського Свято-Введенського монастиря, схимонахині Олімпіади, настоятельки Арзамаської жіночої обителі.

Посвята монастиря чесній ризі Богоматері продиктована благочестивим бажанням продовжити древню Київську традицію особливого вшанування Божої Матарі, іменем якої було названо багато столичних храмів та монастирів.

За переказами, Пресвята Богородиця, ще при своєму земному житті подарувала одну зі Своїх одеж благочестивій єврейській дівчині з повелінням передати Її перед смертю такій же благочестивій дівчині. У 474 р. після Різдва Христова два знатних грецьких вельможі відправились поклонитись святиням Палестини. На Благовіщення Пресвятої Діви Марії прийшли вони в Назарет і залишились ночувати в домі єврейки-християнки. Побачивши кімнату з палаючими свічками, благоухаючу фіміамом, запитали у господині – що там таке. Виявилось, що в кімнаті зберігається в ковчезі дорогоцінна святиня – риза Пресвятої Богородиці. Багато молились греки, щоб Господь врозумив їх, як зробити святиню доступною людям. І відкрилось їм – зробити ковчег, подібний тому, в якому зберігалась Риза. Вночі вони таємно забрали святий ковчег, а свій –залишили. І привезли Ризу Матері Божої в Константинополь, де вона була положена у Влахернському Храмі, Їй посвяченому. У цей день, 2/15 липня, імператором Львом Великим було встановлено свято на честь Положення Ризи Пресвятої Богородиці. З особливою урочистістю престольне свято відзначається в Ризоположенчеському монастирі. На честь храмового свята був встановлений одноденний хресний хід, який відбувається напередодні свята. Від храма на честь Казанської ікони Божої Матері, що в Софіївській Борщагівці, благочестиві віруючі проходять 58 км до Ризоположенчеського монастиря.

Головна святиня монастиря – ікона Божої Матері «Всіх скорботних радість», написана в ХІХ ст. невідомим художником. Зразком для неї послужила чудотворна ікона, що знаходилась в Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі.

У численних кімнатах колишнього маєтка, тепер монастиря, розмістилися святкова трапезна, іконна лавка, бібліотека, канцелярія, приймальня намісника, келії.

Роботи по благоустрою монастирської території не припиняються. Крім палацу-садиби з домашньою церквою, відновлено колишню конюшню (тепер господарський двір з козами, коровами, домашньою птицею), розчищено парк, в якому, за традицією древніх Константинопольських монастирів встанолено просторі вольєри з незвичайними птахами, що нагадують всім про благодатну красу, даровану Богом.
Це варто відвідати

На території Томашівки знаходиться могила Героя Радянського Союзу професора П.М.Буйка, на якій розміщено його бюст (скульптор Діденко К.В. архітектор Синяков Г.Г.)

Буйко П.М. народився в сім’ї робітника 19 жовтня 1895 року в м. Бельську бувшої Гродненської губернії.

У с. Беловеж закінчив двокласну школу і вступив на навчання до Петербурзької воєнно-фельдшерської школи. У 1913 році працював молодшим фельдшером в психіатричному відділенні колишнього Миколаївського госпіталю в Петербурзі. Через рік був зарахований на службу в І залізничний полк.

У кінці квітня 1917 року Петра Михайловича було направлено на роботу в І залізничну лікарню ПЗЗД (залізнична колія ст. Київ). Незабаром він обирається членом групового комітету медичних робітників Київського залізничного вузла.

У 1917 р. він вступив до Київського медінституту, але незабаром залишає його в зв’язку з захопленням Києва Денікінськими військами. Працює в с.Турбово Київської губернії на посаді фельдшера при цукровому заводі. Після вигнання білополяків він знову повертається до Києва і продовжує навчання в інституті. Одночасно працює в лікувальних закладах відділу ПЗЗД.

Після закінчення Київського медінституту П.М.Буйко працює в м. Бердичеві головою окружного відділу спілки медсантруд. З 1923 по 1927 рік завідував окружним відділом охорони здоров’я в м. Білій Церкві. З 1927 по 1928 рік П.М.Буйко – головний лікар Люботинської лікарні, одночасно завідує акушерсько-гінекологічним відділенням цієї ж лікарні. У 1929-1930 роках П.М.Буйко працював головним лікарем 4-ої залізничної лікарні в м. Києві. У 1930 році він призначається доцентом кафедри акушерства і гінекології. З 1933 року П.М.Буйко працює в українському науково-дослідному інституті охорони материнства і дитинства.

У 1936 р. по завданню наркомату здоров’я УРСР П.М.Буйко організував у Печерському районі м. Києва акушерсько-гінекологічну лікарню, яка стала також базою кафедри інституту.

10 червня 1938 р. П.М.Буйко захистив дисертацію на вчену ступінь кандидата медичних наук.

У вересні 1938 р. П.М.Буйко був затверджений професором кафедри акушерства і гінекології лікувального факультету Київського медичного інституту.

У 1940 р. П.М.Буйко захистив докторську дисертацію. Вся його наукова і практична діяльність була направлена на збереження здоров’я жінки-матері.

У перші дні Великої Вітчизняної війни Петро Михайлович добровільно пішов на фронт.

У боях біля м. Умані потрапив у полон, був пораненим. На шляху до табору для військовополонених тікає з колони і через деякий час добирається до м. Києва. Залишатися в Києві було небезпечно, а тому П.М.Буйко виїхав до м. Фастова і став займатися приватною лікарською практикою.

На початку 1942 р. П.М.Буйку вдалося встановити зв'язок з Фастівським підпіллям.

Він виконує завдання із підготовки перших бойових партизанських груп, збирає зброю і веде антифашистську пропаганду серед населення. В умовах жорстокого фашистського режиму і терору П.М.Буйко рятує радянських активістів від розстрілу, лікує поранених бійців і командирів Радянської Армії, що виходили з оточення.

Він особисто врятував від фашистського рабства понад тисячу молодих фастівчан. У червні 1943 року гестапо розкрило підпільну діяльність П.М.Буйка, але йому вдалося уникнути арешту. З групою лікарів він пішов у партизанський загін, яким командував Герой Радянського Союзу А.С.Грисюк. 13 жовтня 1943 р. під час виконання завдання командира партизанського загону в с.Ярошівка П.М.Буйко потрапив до рук фашистів. Після дводенного допиту і жорстоких катувань побитого і покаліченого Петра Михайловича фашисти обілляли бензином і заживо спалили. Ця трагедія відбулася 15 жовтня 1943 року. 7 серпня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР П.М.Буйку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
СЕЛО ДІДІВЩИНА

Історія села Дідівщина сягає в сиву давнину. Починаючи з давніх-давен на сухих пагорбах, на дуже вигідному в географічному положенні місці, на лівому березі річки Ірпінь селилися люди.

Перші відомості про Дідівщину відомі з ХІІ століття. Про село Довгосілля на Ірпіні згадує в своїй «Підробленій граматиці» князь Володимиро-Суздальської землі Андрій Боголюбський. Після захоплення Києва в 1169 році Андрій Боголюбський передав його навколишні землі в управління одному з васалів.

Хвилюючі сторінки історичного минулого передають народні перекази про Дідівщину. З них ми дізнаємося, що до ХVІІІ століття це було велике село і називалося Довгосялиця (Довголіся, Довжин, Дєдово), бо простяглося вздовж річки Ірпінь на 9 верств. У 1240 році під час татаро-монгольської навали воно було повністю спалене. З жителів залишився лише один дід Гарбар. Згодом відроджене село почали називати Дідовщиною.

Не відомо кому належала Дідівщина до ХVІ ст., а з кінця ХVІ до початку ХХ ст. село переходило від одного власника до іншого. Відомо, що в 1594 р. Дідівщина належала Києво-Печерському монастирю, певний період село перебувало під владою польських феодалів. В кінці ХVІІІ ст. Дідівщиною володів католик Прітіца. У 1797 р. село подароване у вічне коритування імператором Павлом І князю Гр. Долгорукому. Незабаром село було продане І.Хаєцькому.

У 861 р. в Дідівщині відбувся бунт селян, але він зазнав поразки, учасників бунту було жорстоко покарано. Після реформи село стало волосним центром навколишніх сіл. Селян було оголошено «вільними власниками», тому вони самовільно вибрали старосту і старшину, за що 118 чоловік селян передано до сквирського суду. Частина жителів села працювало на місцевому цукровому заводі, що був побудований у 1872 р. У Дідівщині була церковно-парафільна школа і 1 учитель, 2 церкви та римо-католицький костьол. Влітку 1905 р. в селі відбувся економічний страйк селян (за підвищення платні), який також був придушений.

Н
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Фастівщиною разом iconКілія – Коломия: 6 років дружби та співпраці «Зібратися разом – це початок; триматися разом – це прогрес; працювати разом – це успіх»
«Зібратися разом – це початок; триматися разом – це прогрес; працювати разом – це успіх». Ці слова Генрі Форда точно передають динаміку...
Фастівщиною разом icon«Типи хімічного зв’язку»
Епіграф: «Зібратися разом – це початок, триматися разом – це прогрес, працювати разом – це успіх»
Фастівщиною разом iconІнтелект-шоу «Еврика» (9 клас) «Зібратися разом – це початок, Триматися разом – це прогрес, Працювати разом – це успіх!»
...
Фастівщиною разом iconКонкурс для учнів 5 класу В. Шановні друзі !
Зібрали нас разом усмішка І святковий настрій, любов І бадьорість, бажання бути разом завжди І в будні, І в свята. А ще зібрало нас...
Фастівщиною разом iconЧи можемо ми йти разом? Єврейський пророк Амос спостеріг: «Чи йдуть двоє разом, якщо не умовились?»
Амос спостеріг: «Чи йдуть двоє разом, якщо не умовились?» (Амоса 3: 3). Така правда життя, що люди не можуть разом здійснити подорож,...
Фастівщиною разом iconЖити разом у відкритому європейському суспільстві погляд з україни
Презентація та обговорення доповіді "жити разом: поєднання різноманітності І свободи в європі XXI століття"
Фастівщиною разом iconРішення обласної ради від 28. 12. 06 (грн.) Зміна показників доходів обласного бюджету на 2006 рік Спеціальний фонд Загальний фонд Код Разом Назва у т ч. бюджет розвитку Разом 30000000

Фастівщиною разом iconДодаток 3 до наказу Міністерства охорони
МО/0,5 мл по 0,5 мл у попередньо наповненому шприці разом з голкою у пластиковому лотку №4 в картонній коробц; по 0,5 мл у картріджі,...
Фастівщиною разом iconПерелік складових елементів
Перед використанням приладу уважно прочитайте інструкцію, збережіть ії разом з гарантійним талоном та, якщо можливо, з внутрішньою...
Фастівщиною разом iconНазва етапів Короткий зміст
Створити команду – значить зібрати навколо себе зацікавлених людей і навчити їх працювати разом. Команда створюється у практичних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
ua.convdocs.org


База даних захищена авторським правом ©ua.convdocs.org 2014
звернутися до адміністрації
ua.convdocs.org
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Випадковий документ

опубликовать
Головна сторінка