Пошук навчальних матеріалів по назві і опису в нашій базі:

Мороз дмитро Олександрович




0.51 Mb.
НазваМороз дмитро Олександрович
Сторінка2/4
Дата конвертації09.10.2012
Розмір0.51 Mb.
ТипАвтореферат
1   2   3   4

ÎÑÍÎÂÍÈÉ Ç̲ÑÒ ÄÈÑÅÐÒÀÖ²¯



У вступі обґрунтовано вибір теми, розкрито її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, подано методологічну основу дисертації, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – “ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ВИШЕГРАДСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА” - розглянуто джерельну базу вивченя історії Вишеградської четвірки та історіографію регіональної інтеграції країн Центральної Європи. Розуміння специфіки джерел, які стосуються вивчення наукової проблеми, що є предметом нашого дисертаційного дослідження, передусім пов’язано з визначенням специфіки утворення джерельної бази історії вишеградського співробітництва.

У руслі новітніх тенденцій широкого застосування інформаційних технологій центральним елементом системи джерельно-документальної бази Вишеграду стало створення спеціального офіційного сайту "Вишеградська група" у всесвітній інформаційній мережі Інтернет (www.visegradgroop.org). Тут розміщена концентрована інформація про історію, еволюцію та структуру вишеградського співробітництва. Міститься стисла політико-економічна характеристика кожної з країн-учасниць об'єднання. Окремо за хронологічним принципом подається календар найбільш важливих багатосторонніх заходів у рамках „Вишеграду” з 1991 по 2004 роки1. Зазначимо, що в цьому джерелі детально і в повному обсязі викладено головні багатосторонні документи вишеградського співробітництва – базові декларації, комюніке, заяви за результатами самітів і зустрічей президентів, прем'єрів, міністрів та інших представників центральних органів державної влади країн Вишеградської четвірки. Спеціально виділено річні програми дій об'єднання, які з кінця 1990-х років готувалися кожною із держав-учасниць у період, коли вона за принципом ротації очолювала Вишеградську групу.

Такий концентрований масив електронної інформації з чітким виокремленням передусім документів і матеріалів та заходів, які безпосередньо відносяться до багатостороннього вишеградського співробітництва, дозволяє охарактеризувати основні напрями і специфіку взаємодії РП, СР, УР і ЧР саме в рамках міжнародного регіонального об'єднання і визначити її принципову відмінність від двосторонніх та інших зовнішньополітичних дій країн-учасниць “Вишеграду”.

Впродовж другого етапу діяльності об'єднання на межі ХХ-ХХІ століть було здійснено декілька спроб офіційної публікації матеріалів та інформації про діяльність “Вишеграду”. Найбільш вдалими з-поміж них варто вважати англомовне видання 2004 року "Вишеградська група – ваш партнер"2, у якому підводяться підсумки вишеградського співробітництва періоду 1990-початку 2000-х років, та аналогічне російськомовне видання 2005 року, призначене для східних партнерів Вишеградської четвірки3. Кожна з цих структурно схожих публікацій містить окремі розділи з характеристикою країн-учасниць Вишеграду та показників їх економічного розвитку і зовнішньоекономічної діяльності. Країнознавчі розділи відкриваються офіційним вступним словом прем'єр-міністрів. Принципова відмінність між вказаними двома публікаціями полягає в тому, що друге видання "Вишеградська група – ваш партнер" 2005 року містить і перші підсумкові матеріали про соціально-економічний розвиток країн Вишеградської четвірки уже після вступу до ЄС. Проте ці змістовні публікації все ж недостатнім чином відображають зовнішньополітичний аспект діяльності „Вишеграду”, оскільки мають, насамперед, пропагандистсько-інформаційне зовнішньоекономічне спрямування. Але в якості публікованого джерела представляють значний інтерес для розкриття досліджуваної теми не лише через ґрунтовне викладення фактографічних даних і узагальнюючих показників, але і завдяки офіційним оцінкам результатів та перспектив діяльності „Вишеграду”, які дали голови урядів РП, СР, УР і ЧР.

Джерелом аналітичного характеру, яке безпосередньо стосується історії і сучасності Вишеградської групи, варто вважати спеціальний видавничий проект неурядових організацій Польщі, Словаччини, Угорщини і Чехії – підготовка і публікація так званого "Вишеградського щорічника 2003" ("Visegrad Yearbook 2003")4. На жаль, в наступному цей видавничий проект з невідомих нам причин так і не був продовжений. Але громадські організації країн Вишеградської четвірки продовжили збір, узагальнення, підготовку і оприлюднення аналітичних матеріалів з різноманітних аспектів вишеградської співпраці через мережу Інтернет на спеціально створеному сайті "www.visegradinfo". Тут регулярно розміщуються не лише повідомлення про найважливіші події з діяльності „Вишеграду” та наукові розвідки з історії становлення і розвитку основних напрямів вишеградського співробітництва, але й виступи, заяви та погляди державно-політичних діячів з питань регіональної співпраці і оцінки результатів роботи „Вишеграду” та його керівних органів.

Культурний вимір співробітництва країн Вишеградської четвірки розкривають документи і матеріали міжнародного Вишеградського фонду. З кумульованих у ньому за рахунок членських внесків кожної із країн коштів фінансуються спільні культурні, освітні та інші акції. Симптоматично, як засвідчує аналіз документів, що з 2004 р. фонд розширив свою діяльність і на підтримку освітнього співробітництва з Україною, запланувавши, зокрема програму післядипломної освіти для випускників українських вузів у Польщі, Чехії, Словаччині та Угорщини5.

Проте, мусимо об'єктивно визнати, що цим наведеним вище переліком опублікованих, електронних та інших джерел і вичерпується джерельно-інформаційна база, яка предметно стосується виключно вишеградського співробітництва. В силу того, що „Вишеград” не має постійно діючих структур та інституцій, за винятком Вишеградського фонду, фактично не здійснюється централізоване архівування навіть основних документів і матеріалів діяльності його керівних органів. Безуспішними були спроби деяких країн, наприклад Словаччини, яка виступила з пропозицією створення хоча б єдиного постійно діючого органу Вишеграду – Секретаріату, який грав би підготовчу і координуючу роль, а також виконував би функції депозитарію головних договорів, угод та інших документів регіонального об'єднання.

Таким чином, єдиного архівного сховища документів “Вишеграду” до теперішнього часу не існує, і матеріали, в т. ч. неопубліковані з вишеградської співпраці зараз зберігаються розрізнено в різноманітних поточних архівах державних структур кожної із країн – від президентських і урядових канцелярій, зовнішньополітичних відомств до різних галузевих міністерств та інших центральних державних органів. Це суттєво ускладнює науковий історичний аналіз процесу становлення і розвитку системи співробітництва країн-членів „Вишеграду”. Зрозуміло, що остаточні варіанти спільних рішень Вишеградської четвірки відомі громадськості, так як країна, яка очолює Вишеградську групу в поточному періоді зобов'язана оперативно оприлюднювати всі спільні документи. Проте без залучення неопублікованого масиву підготовчих матеріалів нема змоги повністю висвітлити механізм і процес погодження позицій та координації тих чи інших дій структурами „Вишеграду”. Тому поглиблене вивчення теми потребує залучення додаткових неопублікованих матеріалів з поточних архівів органів державної влади РП, СР, УР і ЧР.

З метою більш повного розкриття чинників і процесу формування стратегії зовнішньополітичної діяльності, в т. ч. регіональної взаємодії країн Вишеградської групи, автором дисертаційної роботи вивчено і широко залучено для висвітлення теми дослідження такий оригінальний вид джерел, як документи політичних партій і рухів центральноєвропейських держав, а також програмні докумети парламентів і урядів країн „Вишеграду”.

Автором опрацьовано також окремі матеріали з поточних архівів історико-архівного управління Міністерства закордонних справ України, що містять аналітичні довідки про взаємовідносини з ЄС та окремими країнами-членами, аналіз офіційної зарубіжної преси, листи посольств Ураїни до МЗС України з інформацією про внутрішньополітичні події та зовнішню політику країн Центрально-Східної Європи тощо.

Окремий масив джерел становлять опубліковані офіційні документи ЄС, Ради Європи та Європейського парламенту, зовнішньополітичних відомств України та іноземних держав, матеріали парламентських слухань, мемуари відомих державних й політичних діячів, дипломатів.

Отже, репрезентативність джерельної бази дисертаційного дослідження є досить широкою й в цілому самодостатньою для розв’язання визначених наукових завдань.

Історіографічна частина дисертації складається з різноманітних фахових наукових видань, які безпосередньо чи опосредковано стосуються теми вишеградського співробітництва - наукових монографій та статей, науково-популярної та навчальної літератури, а також різномовних періодичних видань. Спробуємо проаналізувати історіографію нашої проблеми, структурувавши її за критерієм наукових позицій дослідників та кола проблем, які вони аналізують.

Найбільш поширеною позицією, яка віддзеркалена в історіографії, є об’єктивний позитивістський аналіз фактів та явищ процесу постсоціалістичної трансформації країн Центральної Європи, з’ясування не тільки регіональної, а й національної специфіки інтеграції Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини до Європейського Союзу. За проблемним підходом звертає на себе увагу насамперед західноєвропейська література, яка стосується дослідження проблем європейської інтеграції.

Наприклад, у праці словенського вченого М.Араха розглянуто питання адаптації постсоціалістичних країн до викликів європейської інтеграції. Він лише опосередковано торкається проблематики центральноєвропейського регіонального співробітництва1. Більший інтерес у цьому контексті становлять монографії британського історика Т.Аша. Він детально розглядає суспільно-політичну трансформацію центральноєвропейських країн та торкається проблематики розвитку Вишеградського блоку як прикладу пошуку нових регіональних форм співробітництва2. Натомість німецький дослідник Т.Байхельт зосередився на аналізі протиріч, які перешкоджають органічній консолідації країн Центральної Європи. На його думку, ці протиріччя стосуються фундаментальних питань внутрішньо регіональної конкуренції у боротьбі за лідерство3. Інший німецький дослідник П.Бендер звертає увагу на певну конкуренцію центральноєвропейських країн в процесі залучення німецького капіталу та створення європейських регіонів по всьому периметру німецьких кордонів4.

Змістовною та фактично насиченою є монографія ще одного німецького дослідника Ф.Глотца, який провів детальний компаративний науковий аналіз політико-інституційних особливостей посткомуністичного розвитку Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. На його думку, демократичні перетворення сприяли своєрідній уніфікації пост-комуністичного устрою, головною метою якого є забезпечення ефективної адаптації цих країн до процесу європейської інтеграції5. Крім політичних аспектів розвитку центральноєвропейських країн, звертають на себе увагу монографії, в яких висвітлюється історія регіональної економічної співпраці, зокрема, в контексті розвитку європейської інтеграції. Наприклад, британський дослідник проблем європейської інтеграції Дж. Гіллінгхем зазначає, що ключовим питанням для центральноєвропейських країн в об’єднаній Європі є визначення стратегічного курсу на максимально можливе поглиблення саме економічної інтеграції6. Натомість на думку німецького дослідника Х.-Д.Якобсена, вирішальне значення на етапі підготовки центральноєвропейських країн до вступу в Європейський Союз мала Центральноєвропейська зона вільної торгівлі. Саме зазначена структура дала можливість формалізувати регіональний ринок та підготувати його суб’єктів до жорстких вимог загальноєвропейської економічної конкуренції7. Німецькі дослідники Ф.Тер та Х.Зундхаузен розглянули проблему регіоналізму в контексті розвитку європейської інтеграції. Зокрема, вони слушно вважають, що регіональні структури органічно доповнюють європейську інтеграції, дають можливість реалізовувати принципи субсидіарності8.

Таким чином, західноєвропейська історіографія регіонального співробітництва центральноєвропейських країн висвітлює широкий комплекс проблем, які вирішуються Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною на сучасному етапі європейської інтеграції. Водночас слід зазначити, що фактично відсутні праці, які були б спеціально призначені вишеградському співробітництву.

Звертає на себе той факт, що після закінчення доби радянського домінування в Центральній Європі увага російських дослідників до проблем сучасного розвитку зазначеного регіону лишається досить пильною. Правда, треба зазначити, що більша частина робіт російських науковців щодо центральноєвропейського регіону безпосередньо стосуються питань посткомуністичної трансформації та визначення нової геополітичної орієнтації колишніх радянських сателітів, а також аналізу місця нової Центральної Європи в системі європейської безпеки.

Водночас відомий російський спеціаліст з питань європейської інтеграції Ю.Борко плідно вивчає загальні питання розвитку Європейського Союзу та тенденціям щодо визначення місця центральноєвропейських країн у структурі об’єднаної Європи. Виходячи з внутрішньополітичної кон’юнктури, російські дослідники значну увагу приділяють також впливу розширення ЄС та НАТО на Схід щодо інтеграції або дезінтеграції пострадянського простору10. Саме ці аспекти до “вузлових проблем” відніс відомий російський дослідник В.Волков. Він взагалі намагався розробити нові концептуальні підходи до політики Росії щодо центральноєвропейських країн. Але, коливаючись між цінностями радянської доби та сучасними геополітичними реальностями, нічого крім побажання реставрації імперської могутності Росії, він запропонувати так і не зміг11.

Отже, російська історіографія регіональної інтеграції центральноєвропейських країн основну увагу приділяє проблематиці посткомуністичної трансформації, безпеки Росії в контексті розширення Європейського Союзу та НАТО на Схід, аналізуються найважливіші економічні аспекти регіональної інтеграції, але знову таки, як і у випадку із західноєвропейською історіографією кидається в очі відсутність спеціальних наукових праць, присвячених саме вишеградському співробітництву.

Відмінною рисою української історіографії центрально-європейського регіонального співробітництва є ширше коло проблем, які розглядаються. Втім це і не дивно, адже Україна сама є центральноєвропейською країною, вона має Польщу, Угорщину, Словаччину за своїх найближчих західних сусідів, тож такий стан речей вмотивовує вітчизняних дослідників до ретельного аналізу стану справ в Центральній Європі.

Зрештою, історіографічний масив літератури, створеної українськими науковцями з проблематики центральноєвропейського регіону з метою аналізу можна поділити на наступні структурні елементи: дослідження геополітичної орієнтації України та країн Центральної Європи, дослідження регіоналізму, двосторонні відносини України з країнами Вишеградського блоку, праці безпосередньо присвячені історії, еволюції та перспективам розвитку Вишеградського блоку. Але найбільший за обсягом історіографічний матеріал стосується відносин між центральноєвропейськими країнами та Європейським Союзом.

Аналіз української історіографії розпочнемо з висвітлення геополітичних домінант Центральної Європи. Зокрема, праці Ю.Бараша, С.Віднянського, А.Гальчинського, А.Зленка, В.Євтуха, О.Івченка, І.Коваля, М.Михальченка, Г.Перепелиці, Р.Симоненка та деяких інших дослідників свідчать, що у вітчизняній літературі ствердилось розуміння геополітичного становища України на перехресті взаємовиключних інтересів провідних світових потуг, чим пояснюється, зокрема, її нейтралітет у зовнішній політиці. Подібна регіональна реальність обумовила потребу у розвитку ефективних регіональних механізмів мирної взаємодії центральноєвропейських країн12. Саме в цьому контексті у вітчизняній історичній літературі розглядається історія Вишеградського блоку13. Правда, виходячи з геополітичних реалій Україна так і не змогла приєднатись до системи вишеградського співробітництва. Аби уникнути розподільних ліній у Європі, та виконувати роль східноєвропейського регіонального лідера, Україна намагалась ініціювати та формувати субрегіональні інтеграційні утворення. Форумом інституційної взаємодії України з центральноєвропейськими країнами впродовж 90-х рр. ХХ ст. була Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Ще одним варіантом регіональної організації мало стати балтійсько-чорноморське співробітництво14. Саме Україна ініціювала встановлення неформальних та формалізованих конкретними угодами взаємин Організації чорноморського економічного співробітництва, Центральноєвропейської ініціативи та Вишеградського блоку. Проте до початку ХХІ ст. ця ініціатива України наштовхувалася на різноманітні бюрократичні перешкоди та інерцію функціонування Вишеградського блоку, а також проблемами з формалізацією Чорноморського економічного співробітництва15.

Зрештою, безпосередній вплив на багатосторонні стосунки держав в формальних або неформальних міжнародних організаціях здійснюють двосторонні відносини. Цьому аспекту стосунків у вітчизняній історичній літературі приділена достатня увага. Наприклад, у підручнику для вищих навчальних закладів за редакцією Л.Зашкільняка розглянуто історію та взаємовідносини країн Центрально-Східної Європи, починаючи з найдавніших часів до сьогодення16. А у монографії В.Литвина розглянуто історію зв’язків України з усіма чотирма країнами Вишеградського блоку на прикладі українсько-польських, українсько-словацьких, українсько-чеських та українсько-угорських відносин. На широкому фактичному історичному матеріалі доведено континуїтет і сталість історичної традиції зв’язків України з найближчими центральноєвропейськими сусідами17.

Історична динаміка розвитку зв’язків України з країнами Центральної Європи розглянута І. Мельниковою та А.Мартиновим18. На думку авторів, саме контакти з країнами Вишеградського блоку сприяють зміцненню центральноєвропейської ідентичності України. Додаткові аргументи, які доводять цю тезу, викладені у підготовлених науковцями Інституту історії України НАН України анотованій історичній хроніці участі України в сучасних міжнародних відносинах та фундаментальній колективній монографії, присвяченій історії української дипломатії19.

Аналізуючи стан двосторонніх відносин України з країнам-учасниками вишеградського співробітництва, слід зазначити, що найбільш докладно описано українсько-польські та українсько-чеські зв’язки. Зокрема, українсько-польські відносини на різних історичних етапах детально розглянуті в грунтовній синтетичній праці “Історія Польщі”20. Щодо українсько-чеських відносин, то на думку В.Приходька, “оксамитова революція” стала поворотним моментом сучасної еволюції зовнішньої політики Чеської Республіки21. У свою чергу Л.Кіцила довела, що радикальна трансформація зовнішньополітичних орієнтирів Праги сталась під безпосереднім впливом реалізації європейського вибору чеського народу22. Водночас ролі Чехії у Вишеградському блоці, на нашу думку, приділена недостатня увага23. Натомість досить ретельно висвітлено словацько-чеські протиріччя, які стали причиною розпаду Чехословаччини та утворення 1 січня 1993 р. двох незалежних держав Чехії та Словаччини, а також еволюцію сучасного чесько-словацького співробітництва24.

Двосторонні українсько-словацькі відносини висвітлювались в працях І.Вовканича, І.Гранчака, О.Дулеби, М.Макари, Т.Сергієнко, українсько-польські - І.Афанасьєва, Т.Зарецької, О.Свиридюк, Л.Чекаленко, українсько-угорські – І.Бабинець, В.Білана, О.Задорожного, Д.Ткача. Наприклад, відносини між Україною та Угорщиною в історичному та сучасному контексті знайшли досить повне відображення в матеріалах міжнародної наукової конференції, в яких, зокрема, слушно наголошується на особливо прихильній позиції Угорщини щодо європейського та євроатлантичного вибору України25.

Зрештою, увага до Вишеградського блоку українських дослідників посилилась після його перетворення з “трійки” на “чотирикутник”26. Найбільш системно проблематика відносин країн Вишеградського блоку розглянута в публікаціях Є.Кіш27.

Інші праці присвячені окремим аспектам розвитку країн Вишеградського співробітництва. Зокрема, детально висвітлено проблематику еволюції сталої демократії в країнах Центральної Європи28. Крім того, висвітлено питання значення європейських регіонів та транскордонного співробітництва для зміцнення солідарності країн Центральної Європи29.

Домінуючим концептуальним підходом до вивчення сучасної історії країн Центральної Європи є країнознавча модель, яка, як правило, доповнюється аналізом двостороннього співробітництва. Слушну концептуальну парадигму, на нашу думку, запропонував відомий історик П.Вандич, який зазначив, що “свобода народів Центрально-Східної Європи має перейти поріг національного егоїзму і – як було не раз у минулому – стати фундаментом регіональної співпраці”30.

Загалом концептуальною домінантою є тлумачення трансформації в країнах Центральної Європи в наступній системі аргументації: ці країни не починали з нуля, а повертались до “джерел”, які були перервані на півстоліття комуністичної диктатури, що в історичному масштабі не є критичним періодом. Адже традиції і навички “побудови капіталізму” ще не були повністю атрофовані. Крім того, Захід завжди вважав Серединну Європу цивілізаційно рідною, тому після краху соціалізму надав системну підтримку. Сталою концептуальною парадигмою є теза про хай і значною мірою формалізований, але незалежний статус східноєвропейських соціалістичних країн, наявність управлінських інститутів. Це давало можливість почати нове життя шляхом зміни керівних осіб і корегування системи управління, зокрема, через люстрацію.

Попри відсутність цих чинників та тенденцій в сучасній історії України, в літературі ствердилось досить оптимістична оцінка перспектив регіонального лідерства України та тіснішого співробітництва з країнами Вишеградського блоку31.

Звертає на себе увагу низка дисертацій, в яких розглядаються різні аспекти проблеми регіонального центральноєвропейського співробітництва на межі ХХ-ХХІ століть. У кандидатські дисертації Т.Герасимчук, зокрема, зазначається, що “на період підготовки до вступу в НАТО та ЄС основними пріоритетами зовнішньої політики було приєднання до Ради Європи, участь у субрегіональних об’єднаннях, таких як Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива та участь у Центральноєвропейські зоні вільної торгівлі (CEFTA)”32. Проте, на нашу думку, Т. Герасимчук в четвертому розділі повністю не вдалося показати, як саме вишеградське співробітництво вплинуло на реалізацію європейської інтеграційної стратегії країн Центральної Європи впродовж 1991-2004 рр., тобто на вирішальному етапі європейської інтеграції. В свою чергу, у дисертації Н.Буренко висвітлено еволюцію політики Європейського Союзу щодо країн Центральної Європи, натомість саме значення співробітництва у форматі Вишеградського блоку опинилася за межами уваги дисертанта33. Зазначені аспекти не стали предметом розгляду О.М.Горенко, який дослідив соціальні аспекти європейської інтеграції центральноєвропейських кран34.

Зрештою, проведений ретроспективний огляд історіографії засвідчує, що питання вишеградського співробітництва, на жаль, лишається на периферії інтересів науковців України. Треба звернути увагу й на той факт, що досі навіть у академічних виданнях, присвячених проблемі дослідження феномену інтеграції, аналізуються головним чином закономірності міжнародної інтеграції, невдалі спроби інтеграції, приклади ефективної інтеграції, які дає головним чином Західна Європа, а також регіональні інтеграційні угруповання Північної Америки, Південно-Східної та Східної Азії, Латинської Америки35.

Натомість величезна увага приділяється стану та перспективам відносин України з Європейським Союзом36. Наприклад, у монографії О.О.Ковальової розглянуті стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. Причому слушно наголошується на значенні “центральноєвропейського лобі” в процесі поетапного наближення України до об’єднаної Європи37. Втім інший відомий вітчизняний дослідник проблем європейської інтеграції В.Копійка справедливо звертає увагу на залежність європейського вибору України від стану та перспектив еволюції Європейського Союзу. Зрештою, від ступеня ефективності вирішення подвійної проблеми поглиблення європейської інтеграції відповідно до концепції “багато швидкісної інтеграції” та подальшого розширення Європейського Союзу залежить і реалізм європейської стратегії України38.

Особливо доречною зазначена історіографічна констатація видається у контексті висвітлення проблем сучасних тенденцій співробітництва України з ЄС, зокрема, щодо вирішення питань міграції та нелегальної робочої сили. Ці проблеми детально висвітлені у монографії О.А.Малиновської. Зокрема, вона робить слушний висновок стосовно необхідності удосконалення договірно-правової бази цієї галузі відносин України передусім із найближчими західними сусідами39.

Особливо цікавими у зазначеному сенсі нам видаються питання використання євроатлантичного досвіду кран Вишеградської четвірки заради просування України до вступу в НАТО. Зазначеній проблематиці присвячені кандидатські дисертації В.Константинова, О.Томашевича, О.Санжаревського та деяких інших молодих науковців. Узагальнення співпраці України з НАТО, особливо в зв’язку з вступом до зазначеного альянсу центральноєвропейських сусідів України подані у монографії Л.Чекаленко40. Втім, вищенаведені праці належать перу прихильників вступу України в НАТО. Це і не дивно, адже в категоріях політичного реалізму саме такий крок виглядає найбільш логічним. Натомість позиція супротивників євроатлантичної інтеграції представлена винятково публіцистичними працями та публікаціями у періодичних виданнях, які ми також використали в нашому дисертаційному дослідженні та повноти репрезентації наявних точок зору як українських “атлантистів”, так і вітчизняних “євразійців”.

Аналізуючи концептуальні підходи, які виявлені в історіографії, спробуємо відокремити відомі історичні факти від їхньої інтерпретації. В сучасній українській історіографії питання становлення і розвитку системи співробітництва центрально-європейських держав у рамках міжнародного регіонального об'єднання „Вишеград” залишаються недостатньо вивченими. Вишеградське співробітництво у значній частині публікацій істориків, політологів та представників інших гуманітарних наук України найчастіше розглядається лише побіжно, тобто переважно як незначний сегмент загального процесу постсоціалістичних перетворень та європейської інтеграції.

Усталеними є стереотипи щодо нібито допоміжної ролі “Вишеграду”, як неформального об'єднання постсоціалістичних країн, або тільки як своєрідного "підготовчого класу" для вступу РП, СР, УР і ЧР до ЄС і НАТО. Специфіка функціонування „Вишеграду” в якості міжнародного об'єднання, із автономними структурами, рівнями, видами і формами співпраці українськими вченими аналізується рідко. В найкращому випадку висвітлення історії Вишеградської групи здійснюється через країнознавчий аналіз внутрішньополітичних і зовнішньополітичних перетворень в державах Вишеградської четвірки.

Крім того, до теперішнього часу навіть в солідних українських виданнях процес регіональної інтеграції країн Центральної та Східної Європи в зовнішньополітичній сфері через механізми “Вишеграду” подеколи підмінюється аналізом центральноєвропейського регіонального економічного співробітництва в рамках Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (абревіатура англійською – CEFTA). Такий не зовсім правильний науково-теоретичний підхід приводить до практичних помилок української дипломатії в розбудові стосунків України з “Вишеградом”. Вони, на жаль, нерідко мають системний характер.

Зрештою, ознайомлення із зарубіжною та вітчизняною історіографією проблематики центральноєвропейського регіонального співробітництва переконує в слушності проведення спеціального конкретного історичного дослідження, в якому детально аналізувалися б передумови і причини створення Вишеградського блоку, розвиток вишеградського співробітництва у широкому контексті європейської інтеграції, включно з висвітленням проблеми придатності для сучасної України досвіду країн “Вишеграду” щодо євроатлантичної інтеграції. Крім того, потребують систематизації зв’язки України з Вишеградською четвіркою та концептуальні підходи до визначення перспектив регіональної вишеградської співпраці після розширення Європейського Союзу.

У другому розділі – „ПЕРЕДУМОВИ І ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ВИШЕГРАДСЬКОГО БЛОКУ” - висвітлено основні чинники розгортаня регіональної інтеграції постсоціалістичних країн Центральної Європи. Зокрема, зроблено висновок, що основними чинниками, які обумовили розвиток Вишеградського блоку стали наступні фактори: історичний (спільний спадок Австро-Угорської монархії, потреби консолідації заради відродження центральноєвропейської тотожності), політичний (повернення в об’єднану Європу, забезпечення гарантій незворотності позитивних зрушень та реформ, зміцнення миру, безпеки і стабільності, розбудови стабільного громадянського суспільства та консолідованої демократії), економічний (формування нових ринкових засад конкурентної спроможності регіону в умовах європейської інтеграції та розгортання процесу глобалізації), соціокультурні чинники (відродження центральноєвропейської ідентичності як основи конкурентної спроможності центральноєвропейського регіону в об’єднаній Європі). Системна взаємодія зазначений об’єктивних чинників, а також суб’єктивне розуміння елітами центральноєвропейських країн актуального історичного порядку денного обумовили заснування Вишеградського блоку та розуміння головних завдань зазначеного регіонального об’єднання.

Далі розглянуто проблему заснування Вишеградської групи та її головні завдання. Доведено, що впродовж 1991-2004 років слід виділити два принципово відмінні етапи розвитку вишеградського співробітництва. Перший – становлення і розвиток основ системи співробітництва країн-членів Вишеградської групи з ініціативи глав держав (1991-1997 роки). Його умовно можна ще йменувати “президентським”, так як „Вишеград” було засновано 15 лютого 1991 року на основі декларації, підписаної президентами Польщі, Угорщини і Чехословаччини в угорському місті Вишеград (звідси й походить назва міжнародного регіонального об’єднання).

Другий етап розвитку вишеградського співробітництва – консолідаційний (1998-2004 рр.). Суттю співробітництва вишеградських країн у ці роки було вирішення основного або і спільного національно-державного інтересу членів регіонального об’єднання на міжнародній арені – солідарне забезпечення вступу РП, СР, УР і ЧР до НАТО і ЄС. Це був якісно вищий рівень регіонального інтеграційного співробітництва на основі взаємодії максимально широкого кола державних структур і представників громадського сектору Вишеградської четвірки. Координуюча роль у системі багатосторонньої співпраці з другої половини 1990-х років поступово переходить на центральні органи виконавчої влади країн-членів „Вишеграду”. Водночас склалися стійкі канали, механізми і структури вишеградської співпраці, які позитивно спричинилися на поглибленні консолідації країн цього регіонального міжнародного об’єднання. Усе це, як доводиться в роботі на конкретно-історичному матеріалі, створило більш сприятливі передумови для координованого поступу Польщі, Словаччини, Угорщини та Чехії на шляху прискореного вступу до ЄС і НАТО.

У третьому розділі – „РОЗВИТОК ВИШЕГРАДСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ” - висвітлено проблеми координації зовнішньої політики країн „Вишеграду”, питання вдосконалення вишеградського співробітництва, та євроатлантичний вимір вишеградської солідарності. Зокрема, зазначається, що координація зовнішньополітичних курсів країн “Вишеграду” залежить від успішності розвитку спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Врешті всі країни-члени ЄС досягли консенсусу щодо розуміння стратегічної мети та ідеалу, якими є забезпечення розвитку міжнародних відносин у такому напрямку, який робив би можливим ідеал Європи високих стандартів прав людини та її вільного розвитку у світі без війн.

Подальшого вдосконалення потребує економічна політика країн Вишеградського блоку, які ставлять собі за мету приєднатись до монетарного союзу ЄС, тобто замінити національні валюти спільною європейською грошовою одиницею євро. Але для цього ще треба буде стабілізувати ціни, провести болісну санацію державних фінансів, врегулювати питання обмінних курсів валют, процентних ставок, тощо. Важливим напрямком удосконалення вишеградського співробітництва є реалізація стратегічного завдання адаптації до положень Європейської енергетичної хартії, що вимагає реформування енергетичного ринку країн „Вишеграду” і водночас розв’язання проблеми збільшення рівня безробіття не лише в газовій сфері, а й у суміжних галузях економіки.

Наведені в дослідженні приклади свідчать, що процес удосконалення діяльності країн Вишеградської четвірки у багатьох галузях співробітництва триває. Водночас практична перевірка механізмів координації та партнерства довела свою ефективність. Зокрема, приклад й результати євроатлантичного співробітництва країн „Вишеграду” на практиці довели громадянам, що НАТО є союзом демократичних держав, який не становить загрози, а навпаки є гарантією безпеки, територіальної цілісності та стабільності розвитку Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини, котрі після приєднання до Північноатлантичного альянсу можна розглядати як важливих лобістів інтересів України в євроатлантичних структурах.

У четвертому розділі – „ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СПІВРОБІТНИЦТВА КРАЇН ВИШЕГРАДСЬКОЇ ЧЕТВІРКИ В УМОВАХ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ” - розглянуто перспективи функціонування Вишеградського блоку в складі Європейського Союзу та досвід й перспективи двосторонньої співпраці України з країнами-членами Вишеградської групи. Наголошується, що вступ Польщі, Словаччини, Угорщини і Чехії до ЄС поклав початок новому етапу вишеградського співробітництва, головна відмінність якого від двох попередніх етапів полягає у спрямованості зусиль країн-членів міжнародного регіонального об’єднання на збереження і поглиблення вишеградської співпраці уже в рамках розширеної європейської спільноти. “Вишеград” функціонуватиме в рамках ЄС, можливо, за взірцем “Бенілюксу”. Розширення складу країн-учасниць вишеградського об’єднання найближчим часом не передбачається. Натомість ключовим завданням вишеградської солідарності після 1 травня 2004 р. став спільний захист регіональних інтересів центральноєвропейських країн у структурах Європейського Союзу.

Водночас не менш важливий напрямок, який має підсилювати позиції Вишеградської групи в ЄС, є їхня нова роль в НАТО. Зокрема, саме після вступу до НАТО всієї Вишеградської четвірки, нарешті, було вирішено історичну мету забезпечення незворотності змін, які відбулися за роки посткомуністичної трансформації країн Центральної Європи та надійно забезпечена безпека. Збереження загальноєвропейської стабільності вимагає від країн Вишеградської групи свідомої та послідовної підтримки євроатлантичного вибору України. Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, посилаючись на власний досвід вступу в НАТО, реалізують важливі програми адаптації збройних сил України до імперативів членства в НАТО. Але до Північноатлантичного альянсу вступає не військо, а вся країна. Як засвідчує досвід центральноєвропейських країн, зазначений процес потребує системної трансформації всіх суспільних структур.

Інтенсивний розвиток зовнішньополітичних стосунків України з центральноєвропейськими державами – новими членами ЄС, її найближчим міжнародним оточенням та безпосередніми західними сусідами на нових східних кордонах Європейської спільноти безперечно в сучасних умовах представляється особливо важливим. Найбільш ефективною може бути багатостороння взаємодія України з ними через канали і механізми міжнародного регіонального політичного об'єднання – „Вишеград” у форматі В-4+1. Тобто, Вишеградська четвірка – РП, СР, УР і ЧР та Україна.

“Вишеград” виявився досить ефективною формою регіонального співробітництва постсоціалістичних країн, яке серйозно допомогло їм в інтеграції до ЄС і НАТО та продовжує діяти як координуючий механізм і після вступу цих держав до Євросоюзу. Попри це, зараз Вишеградська група виконує також функцію своєрідного форпосту в реалізації нової східної політики ЄС у цілому, в тому числі щодо України.

Україна фактично уже заклала основи нового формату стосунків з „Вишеградом”. Показово, що прем'єр-міністри України навіть двічі – в 2003 та 2005 роках брали участь в самітах голів урядів країн Вишеградської четвірки. Проте українська сторона в розвитку стосунків з Вишеградом, на наш погляд, і зараз допускається декількох системних хиб, а саме:

- Вишеградській групі пропонуються передусім економічні проекти співробітництва з Україною, ігноруючи те, що „Вишеград” по суті є політичним міжнародним регіональним об'єднанням;

- виношуються нереальні плани і навіть проголошувалися заяви щодо можливості вступу України до „Вишеграду”, незважаючи на те, що країни Вишеградської групи чітко декларували неможливість розширення складу регіонального об'єднання за рахунок прийому нових учасників.

Такі зовнішньополітичні помилки породжені, з-поміж іншого, і недостатнім рівнем вивчення в Україні історії Вишеграду, принципів і механізмів функціонування цього регіонального міжнародного політичного об'єднання центральноєвропейських держав, не повним висвітленням і розумінням його місця і ролі в сучасній системі регіональних і континентальних міжнародних відносин.
1   2   3   4

Схожі:

Мороз дмитро Олександрович iconХарківський національний університет радіоелектроніки полєтаєв дмитро олександрович
Електродинамічні особливості взаємодії полів нвч апертурних резонаторних вимірювальних перетворювачів з діелектричними об’єктами
Мороз дмитро Олександрович iconМороз. Дід Мороз Дійові особи
Будинок діда Мороза, все в сніжинках, подаруночках, в правому кутку стоїть ялинка. Звучить тихо музика, на сцені дід Мороз, його...
Мороз дмитро Олександрович iconДід Мороз: Добрий день усім вам, друзі, Любим діткам, мамам І татусям. Через гори, через річки я зробив немалий крос. Хто ж такий я? Дід Мороз
Дід Мороз: Вітаю вас! Добрий день, шановна класна родина! Good afternoon, Santa Claus!
Мороз дмитро Олександрович iconСучасний інформативний сайт це маленький, простий сайт. Він повинен
Блінда Дмитро Олександрович; Шепетівське міське наукове товариство; навчально-виховне об’єднання «Дошкільний заклад – загальноосвітня...
Мороз дмитро Олександрович iconРішення Машівського районного суду було видано виконавчий лист №1-32/02 про стягнення аліментів з Мороз Олега Миколайовича на користь Мороз Ольги Іванівни на утримання спільної дитини Мороз Оксани Олегівни з 20
Машівського районного суду було видано виконавчий лист №1-32/02 про стягнення аліментів з Мороз Олега Миколайовича на користь Мороз...
Мороз дмитро Олександрович iconРішення Тернопільського міськрайонного суду було видано виконавчий лист №1-32/02 про стягнення аліментів з Мороз Олега Миколайовича на користь Мороз Ольги Іванівни на утримання спільної дитини Мороз Оксани Олегівни з 20
Тернопільського міськрайонного суду було видано виконавчий лист №1-32/02 про стягнення аліментів з Мороз Олега Миколайовича на користь...
Мороз дмитро Олександрович iconДмитро Олександрович Кордубан, студент Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»
Києві у 2010 році та автор­ські розв’я­зан­ня цих завдань. Публікацію адресовано учням класів з поглибленим вивченням математики,...
Мороз дмитро Олександрович iconУдк 004. 91 Тарасов Дмитро Олександрович Національний університет «Львівська політехніка»
Сучасні бібліотеки вищих учбових закладів активно використовують комп’ютерні технології для вирішення традиційних бібліотечних завдань...
Мороз дмитро Олександрович iconЗимова прогулянка піде на користь дитині консультація для батьків
Зима – не привід відмовлятися від прогулянки з дитиною. І навіть мороз до –15 не зашкодить Головне, якщо на вулиці мороз, стежити,...
Мороз дмитро Олександрович iconТимощук Анатолій Олександрович
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
ua.convdocs.org


База даних захищена авторським правом ©ua.convdocs.org 2014
звернутися до адміністрації
ua.convdocs.org
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Випадковий документ

опубликовать
Головна сторінка